Безпритульні, притульні. Як живуть вуличні собаки в Україні та Польщі

16989 0
Tvoemisto.tv порівняло притулки в Любліні та пересвідчилось, що нам не потрібно вчитися польського досвіду поводження з безпритульними тваринами.

Аби на вулицях не було безпритульних тварин, їх треба звідти забрати. За цією логікою існує більшість українських та європейських притулків. За цією логікою догхантери часом труять цілі зграї. Але у Львові віднедавна все працює зовсім інакше – тварин виловлюють і випускають назад. Кореспондентка Tvoemisto.tv побувала у Люблінському притулку для тварин, поїздила з львівською бригадою ловців і дізналася, що стається з собаками, коли вони зникають із польських та українських вулиць. І чому польський досвід ніяк не підійде нам, та й не треба.

 

Люблінські пси

Безпритульні собаки в Польщі заборонені. Тобто є закон, який працює так: якщо на вулиці з’являється нічийний пес, його забирають у притулок і більше звідти не випускають. Якщо йому не знайдуть господаря, то пес житиме в притулку стільки, скільки житиме.

У Любліні є лише один притулок для тварин – майже за містом. Потрібно вийти на кінцевій автобуса і ще кілька кілометрів іти пішки вздовж будівельних гіпермаркетів – далі транспорт їде, але лише в певні дні. Притулок чутно вже за сотню метрів – собаки скавулять та гавкають в більш ніж 240 голосів.

Вольєри стоять рядами, в кожному від одного до п’яти-шести собак. Коли вони бачать людину, підбігають до загратованих дверей, стають на задні лапи, а передніми намагаються дотягнутися кудись туди, назовні. Особливо коли це хтось чужий, незнайомий, не працівник притулку. Хтось, хто може їх звідси забрати і прийшов по найкращого – найвеселішого, найенергійнішого, найдобрішого, по нього.

Марта волонтерить тут два роки. Прийшла майже випадково і лишилася. Студентка, вивчає психологію тварин.

– Деякі собаки тут дев’ять років – стільки, скільки існує притулок. Вони опинилися тут іще цуциками, але їх ніхто не забрав. Тому вони просто чекають, коли хтось їх полюбить, – розповідає вона. – Тварини зовсім не такі, як люди. Вони навмисне не кривдять, не обманюють. Люди інакші. Більшість собак тут знають, що таке людська агресія, але все ще вірять людям.

Любов і спілкування тут трапляється, коли волонтери приходять гуляти. Хтось може опікуватися одним, хтось десятьма собаками. І достатньо просто регулярно з’являтися, відкривати клітку, випускати звідси «свого» собаку і йти з ним гуляти хоча б на півгодинки. Так, ніби це справжні господарі і це просто частина звичайного розпорядку дня.

– Якщо присвятити свій час бодай одному собаці, то ці півгодини зроблять його найщасливішим на світі, бо дадуть те, чого йому найбільше бракує, – пояснює Марта. Повз проходить пара – дівчина з фіолетовим волоссям тримає на повідку руду маленьку собаку. Та виляє хвостом і постійно намагається звернути з маршруту. Сьогодні в них за планом дресирування – вчитимуться виконувати найпростіші команди.

Агресія від страху

Тут на дім чекав і пес Марти. Сім років із дванадцяти він був тут і підбігав до ґрат клітки завжди, коли хтось приходив обирати собі улюбленця. Сім років, щодня обирали не його – кволий, хворий, проблемний характер. А Марта ризикнула.

– Отак у мене з’явився друг, із яким ми тепер разом. Просто коли людина приходить по собаку, вона обирає одну з кількасот. І це ж ніби дуже мало. Але для тієї собаки це ціле життя, – каже дівчина.

Коли сюди приходять люди, спершу йдуть уздовж вольєрів. Бачать фотографії на клітках, читають інформацію про тварин: скільки років, який характер, особливості. Переходять від однієї клітки до іншої.

– Тут переважно не видно, яке в собаки страшне минуле, які він пережив знущання людей, цілодобовий холод, голод, побої, – каже Марта. І люди люблять хороші історії, не хочуть проблемних.

А щасливими вдається видаватися не всім.

З десяток вольєрів стоять трохи далі від інших. Це одиночні камери, де лише по одному собаці. Ті, які можуть загрожувати іншим. Вони не такі радісні, коли бачать людину. Деякі не реагують взагалі, деякі байдуже проводжають поглядом, деякі гавкають чи відвертаються. Їх звідси навряд чи хтось захоче забрати.

– Мій хороший, ти чого сьогодні такий невеселий? – питає Марта в чорного великого собаки. Той, побачивши дівчину, підходить ближче і просовує між ґрат ніс. Марта гладить його по голові. Він не скавулить і не гавкає, і досі багато чого боїться – вся його агресія, каже Марта, від страху. П’яних і з ціпками, наприклад.

Ковдри

Коридори адміністративної будівлі притулку завалені ковдрами. Вони всюди: біля дверей, під вікнами, на дивані та під столом, вони підпирають акваріум із черепахами. Це ковдри для собак і котів – вже осінь, спати на металевій чи дерев’яній підлозі холодно. Ковдри приносять усі, а не лише зоозахисники. Буває, приходять цілі класи школярів, які вирішили влаштувати акцію в школі, зібрати щось для притулку. Було, що старша жінка їхала з іншого кінця міста, зібравши по сусідах зайві теплі коци.

Читайте також: Хоспіс, а не вмиральня. Як піклуються про смертельно хворих в Україні і Польщі

До кабінету директорки теж потрібно пробиратися через гори ковдр і пакети з кормом. Під дверима відпочиває кицька.

– Ми тут у Польщі зараз узагалі не уявляємо, як можна, щоб собака просто бігав без нагляду на вулиці. Якщо людина їде автомобілем і бачить пса на іншому кінці вулиці,  то одразу телефонує і повідомляє координати, щоб його звідти забрали, – каже директорка притулку.

Вже десять років тут організовують лекції і майстер-класи. Щороку більше двох тисяч дітей проходять ці імпровізовані зоокурси, тематика яких залежить від віку. Для найменших заняття називаються «Мій друг – собака», там розповідають про те, як дбати про тварину, чому не можна просто взяти і викинути собаку, чим її годувати. Говорять про різне, але кожен урок націлений на те, щоб пояснити, як не завдати шкоди тим, хто слабший.

За статистикою, близько половини собак звідси вдається прилаштувати. Закономірностей майже немає: люди шукають для себе різних. І можуть врешті взяти зовсім не того, кого уявляли. Просто люди і собаки часом можуть закохуватися один в одного, каже директорка. Те, що цуциків забирають одразу, неправда. Буває, кількамісячний пес лишається тут до самого кінця.

На подвір’ї притулку, навколо дерева, побудований крихітний дитячий майданчик для цуциків. Зараз там двоє – їх поки що не відправляють у вольєр, ще маленькі. Замість клітки вони мають лише невисокий дерев’яний паркан – достатній, щоб не вистрибнути.

Коли проходять люди, вони стають на задні лапи, прилипають до паркана і дивляться в очі.

Три лапи

З іншого боку кордону, у Львові, посеред двору, за три хвилини від трамвайної зупинки, за розмальованими воротами стоять три собаки: чорна, руда та білява. Білявка найменша, вона спирається лівим боком на руду та хитається. На трьох лапах стояти на землі виходить не дуже добре, а замість передньої правої лапи в неї звисає шматок шкіри. Повідки від усіх трьох стиснуті в кулаці тоненької жінки. Вона бачить здалеку фотоапарат, заступає псів, і жестами показує – ніяких фото.

– Він їх шукатиме, побачить десь і точно приб’є, той придурок, – відчеканює кожне слово.

Придурок – це було минуле життя. У теперішньому в собак є ця жінка, і, схоже, буде зовсім інша історія.

Найменший пес на трьох лапах не встигає за рештою, плентається позаду, виляє хвостом. Вони виходять за ворота, проходять кілька метрів, сідають у машину і їдуть геть.

Утильцех

Раніше на цьому подвір’ї був утильцех, тобто центр утилізації. Тварин. Собаки звідси не виходили. Їх виловлювали на вулицях, привозили сюди, давали до тижня, щоб знайшовся господар, якщо собака чийсь. Коли не знаходився, вбивали.

Кістки здавали на костомельний завод – там із них робили кісткове борошно, добриво для курей. Шкіру – на шкірзавод.

Від заводів підприємство отримувало гроші – це давало можливість існувати, бо тоді, в радянський час і трохи після, фінансування годі було чекати. А так усе працювало злагоджено і стабільно: здали кістки – отримали гроші – зловили собак – здали – гроші – зловили нових.

У 2003 році утильцех перетворився на львівське комунальне підприємство «Лев», табличку переписали, тварин на утилізацію більше не здавали.

Вбивали гуманно – просто вставляли два дроти в ніс і пускали струм, за потреби добивали гаками. Закопували тут же, на місці.

– Логіка була така: позабирати з вулиці всіх собак, знищити – і собак не буде. Але природа завжди своє бере і відновлюється. Самиці народжують більше, і проблема не вирішується. Натомість тварини ставали агресивними, могли кусати людей, – розповідає Оксана Кошак. Вона керує ЛКП «Лев» нового зразка – підприємством, яке вже не вбиває.

У 2013 році, розповідає, на територію вдерлися зоозахисники. Копнули землю – а вона кишить трупами тварин. З цього все і почалось: піднялись зооактивісти, волонтери, журналісти, врешті підприємство реформували і перетворили на притулок. Виловлювали з вулиці безпритульних псів, звозили сюди. Місце все одно залишалося вмиральнею: у вольєрах сиділи по десятеро, собаки заражали один одного і гинули. Просто самі.

– Почали аналізувати програми, які діють у світі, і побачили, що є три ключові напрямки вирішення проблеми. Є країни, де масово будують притулки, і тварини там живуть до кінця своїх днів. Такий варіант відкинули, бо притулок заповниться буквально за півроку, а далі що? Другий варіант – теж будують притулки, але дбають про те, щоб там завжди були вільні місця. Тварині дають місяць часу чи якісь пару тижнів – і якщо не прилаштовують до людей, то застосовують евтаназію. Але ми таке вже пробували і більше не хочемо. І останній варіант – виловлювати, стерилізувати, відпускати. Але кількість тварин від цього ж не зменшується.

І придумали своє. Відловлювати, стерилізувати, вакцинувати, шукати господарів, прилаштовувати. Якщо прилаштувати не вийде, то вже тоді відпускати – з жовтою кліпсою на вусі, яка позначає, що ця собака безпечна.

– В Україні дуже багато безпритульних тварин. Якби ми забрали тих чотириста собак зі Львова, побудували для них притулок, то за якихось 3-4 місяці ми мали б на вулицях стільки ж тварин, – пояснює Віктор Копач. Він засновник електронної бази даних безпритульних і господарських тварин Animal-id.info. Саме через цю базу проходить вся інформація, яка необхідна для ідентифікації тварин.

– У Дніпрі був сектор, де потруїли всіх собак. За три місяці ми порахували, що в тому районі, де потруїли, їх стало більше. Просто собаки захищають території від інших тварин. І на місці тих, яких заберуть, можуть з’явитися не вакциновані, – каже Віктор.

 

Це завжди гра

– Ні, ну це просто жах, воно знову не спрацювало, – кінолог Кирило сидить в машині і намагається розкрутити сіткомет. Той не розкрився у найвідповідальніший момент – коли вже майже спіймали. Сьогодні за планом – відловлювати тварин у Личаківському районі та реагувати на звернення тих, хто помітив безпритульну тварину десь біля свого будинку.

Чорний пес середнього розміру без кліпси у цей час ховається за рогом. У вуличних собак немає імен. У них є характеристика, записана на папірці А-4 в машині у ловців: Зграя,четверо, не агресивні, біля буд.189-195. Невелика темна собака, без кліпси, ходить біля школи.

Читайте також: Щось таке справжнє. Як в Україні й Польщі відроджують традиційну музику

– Це завжди гра – хто виявиться розумнішим цього разу, – усміхається Кирило і виходить з машини. Пес із списку – на протилежному боці вулиці. Ловець бере з собою ремінь-повідок, аби втримати пса. Але в того інші плани – він розвертається, пришвидшує крок і губиться серед людей. Кінолог іде за ним ще сотню метрів, переслідує на сусідній вулиці, потім на ще одній.

– Ну все, це вже не його територія, – каже кінолог. А це значить, що тепер собака слабший, тут значно більше небезпек. Ловець дістає з машини сіткомет. Це така штука, яка стріляє сіткою, собака в ній плутається і втекти не може.

– Блін, ну він знову не спрацював! Сьогодні вже без шансів.

Невелика темна собака, без кліпси, біля школи. Про неї повідомила вчителька – мовляв, собака дуже мирна, спокійна, зовсім не агресивна. Вона лежить під деревом біля школи і дивиться поперед себе. В школі уроки, бавитись нема з ким, дощ. Кирило підходить до неї без нічого, вітається і бере на руки. Бо собаки є різні, до кожної треба шукати індивідуальний підхід, як і з людьми. З цією можна було просто заговорити.

Нічийні ведмеді

Не всі безпритульні собаки були такими завжди. Керівниця ЛКП «Лев» каже, що третина – самовигульні. Тобто господарі відпускають їх гуляти самих, або просто лишають на вулиці. А ще часто викидають. Тому в місті зараз просять чіпувати тварин – тим паче, це безкоштовно. Так швидко знаходяться власники – їх одразу ідентифікує система. І викинути тварину без наслідків теж не вийде.

Щойно собаку зловлено, її фотографують через мобільний додаток, розроблений компанією Animal-id.info. Профіль тварини одразу з’являється в базі та на сайті. Там є точка відлову, тобто GPS-координати, інформація про ловця. Від цієї хвилини собака в адопції. Тобто за час, поки машина їхатиме назад, її власник уже може знайтись. Або потенційний власник.

Читайте також: Життя, смерть, шахта. Як ведеться гірникам Львівщини та Польщі

Кирило отримує терміновий виклик – на іншому кінці міста, аж на Науковій, волонтерка спіймала великого пса. Дівчина вийшла гуляти зі своїм собакою, і побачила ще одного, породистого, великого ведмедя без господарів.

– Ви приїдьте, будь ласка, швидше, його дуже важко тримати, він важить більше за мене», –  голос із телефону переривається.

За п’ятнадцять хвилин машина на місці. Ведмідь теж тут – його намагається втримати білявка, але вдається не дуже, він кидає її в різні боки. Ведмідь – це маламут. Великий їздовий арктичний пес, схожий на хаскі, тільки вдвічі більший. Ловець із водієм намагаються втримати його і запхати в клітку. Той не дається, потім не влізає, доводиться відкривати верх.

– Ееее, а шо це тут проісходе? – до машини підходять глядачі, двоє п’яних чоловіків.

– Це ваш собака? – питає ловець.

– Нє, але красавчік, я щас заберу його, – чоловік ледь тримається на ногах. Собаці така перспектива не подобається, він кілька разів на нього гавкає і відвертається.

– Це ще нічого. Бувають такі, що понапиваються, кидаються під колеса і виривають з рук повідки. Борці за справедливість, блін. Ну але вони думають, що ми веземо їх вбивати, як раніше, – каже Кирило, коли машина вже їде в притулок. Сьогодні в цьому районі більше нікого не відловлюватимуть.

 

У кожного своя Люся

Всі собаки в ЛКП «Лев» сидять у вольєрах по периметру. По кілька тварин в одній клітці. Коли підходить людина, підбігають, стають на задні лапи, дивляться та скавулять. Передні лапи просувають між ґрат, ніби намагаючись дотягтися. У них є десять днів, щоб знайти дім.

В окремому приміщенні, невеликій кімнаті, заставленій клітками в кілька рядів, карантин. Їдкий запах. Тут собаки не дуже раді людям. В однієї перебита лапа, в іншої сліди від засохлої крові на боці. Вони притискаються до задньої стіни вольєра, дивляться в підлогу. Кількох трусить. Чорний кучерявий пес лежить і навіть не озирається, коли прочиняються двері. Всі вони мають пробути тут п’ять днів після вилову з вулиці. Якщо не знайдуть небезпечну для інших хворобу, то переселять до решти.

Старих і травмованих, яких не прилаштовують і які не виживуть на вулиці, забирають у притулок «Милосердя» в Брюховичах. Такий собі хоспіс для собак.

Коридором прогулюється Люся. Це собака директорки, вона часом приходить з нею на роботу. Люся теж жила на вулиці й імені в неї ніякого не було.

– Я йшла з роботи попри парк, побачила її – таку брудну, зачухану, нещасну. Йшла за нею метрів 500, бо було страшно. Але вона якось розвернулася, підбігла до мене. Вся аж кишіла кліщами, блохами, залякана. Потім її фотографія висіла в нас місяць, але ніякі господарі не об’явилися. Тепер вона моя Люся, – каже Оксана.

Люся тепер майже не боїться людей – хіба що заходити на кухню. З кухнею в неї пов’язані якісь свої страхи, про які Люся розповісти не може.

Стартелла, Немо, Бет

Аня сидить на кушетці, однією рукою притримує крапельницю, а іншою – лапу собаки. Та лежить поруч – така худа, що ребра здаються гострими. Її звати Стартелла і вона нічого не їсть. Тому Аня годує її з крапельниці – дає вітаміни, глюкозу і все те, що не дасть Стартеллі вмерти.

Аня вчиться на ветеринара, приходить сюди як волонтерка три-чотири рази на тиждень, вихідні теж проводить тут, якщо не їде додому у Франківськ. Шукає квартиру, бо з гуртожитку її виселяють.

Читайте також: Вийшли за них. Фоторепортаж із Маршу за права тварин у Львові

– Просто нам сюди підкинули трьох кошенят. Їх зазвичай лишають у коробці під воротами. І я прийшла якось, і от – знову. Вона сиділа серед них трьох така тихенька, дивилася. Ну я і вирішила зразу, що заберу її. А потім комендант гуртожитку сказав, що як ще раз її тут побачить – то я можу більше і не вертатись. Але є ж відповідальність. Не можна просто взяти тварину, а потім викинути її.

Стартелла намагається привстати, але завалюється на один бік. Врешті кладе голову Ані на коліна.

Шістдесят відсотків собак вдається прилаштувати. Це найвищі показники не тільки в Україні, а й у Європі – цим пишаються. Це все правильний маркетинг, каже засновник електронної бази. Від закривавлених фотографій і закликів «дайте грошей на лікування собаки» всі вже втомились. Це не працює. Тому працюють на іншу аудиторію – яка реагує на веселі фотографії та приємні історії. На сайті й фб-сторінці ЛКП «Лев» щодня з’являється щось таке:

Немо. Молодий метис лабрадора. Енергійний красунчик, який з радістю виконує базові команди. Коли його знайшли, мав на собі нашийник, тому для нього шукають старих або відповідальних нових господарів.

Бет. Молодий чорнявий собака. Соціалізований та розумний. Добре гуляє на повідку. Гавкучий та слухняний, чудовий друг та охоронець.

Енергійний, чудовий друг, про минуле краще не питати.

Альона Вишницька

Репортаж Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!