(Не) Доглянута старість. Які умови в будинках для літніх у Львові і скільки це коштує
Згідно з демографічним прогнозом, створеним на замовлення канадського бюро розвитку, у 2013 році у Львові на 100 працюючих припадало 50 непрацюючих. А вже у 2030 співвідношення буде 100:70. Тож кожна сім’я матиме щонайменше одну людину, яка потребуватиме паліативної допомоги. Тоді ми захочемо для близьких хорошого сервісу, належних умов і банально затишних, спокійних днів. Для того, щоб це сталося, повинні відбутися зміни на різних щаблях влади і людського сприйняття. Бо старість – це майбутнє, про яке варто подбати сьогодні.
«Приймаємо всю родину»
У лічниці Митрополита Андрея Шептицького працює паліативне відділення, головною метою якого є підтримка якості життя пацієнтів у фінальній стадії, максимальне полегшення фізичних та моральних страждань. Тут роками практикують традицію цілісної опіки над хворими. Сьогодні цей метод називають мультидисциплінарним підходом: це коли до медичних працівників доєднуються психолог, медичний капелан, соціальний працівник, пояснює керівниця відділення паліативного лікування Марта Рипихович.
«Державні служби приймають тільки пацієнта, ми ж приймаємо пацієнта і всю його родину, як тих, хто потребує цієї паліативної опіки. Коли помирає член сім’ї, травму отримують всі, як фізичну, так і психічну. Найважливішим для нас є полегшити біль, та не завжди болить тільки тіло. 90% людей потребують психологічної підтримки, насамперед через розлуку з дітьми, онуками. Це нас найбільше відрізняє – нам важливі почуття людей», – говорить Марта Рипихович.
І тут часто ідеться про дрібниці: чи то постелити скатертину, чи повісити картину, чи таки впустити дочку в карантин, хай навіть у «протичумному» костюмі.
«До пандемії у нас працювали окремі палати для родичів з пацієнтом: коли людина помирає, близькі могли бути поруч. Після ми організовували літургії, зустрічі родичів, які колись перебували у нас. Також є книга пам’яті, де працівники, чи близькі люди померлих могли залишити свої спомини про тих, хто тут відійшов у вічність. Зараз усе не так. Хоча таки дозволяємо родичам зайти після тесту на коронавірус. У світі ж повністю обмежили доступ до паліативних пацієнтів», – розповідає керівниця відділення.
У шпиталі Шептицького можуть прийняти 40 паліативних пацієнтів, працівників у штаті – 23. Відділення розташоване на 3-4-му поверхах, а під ним працює повноцінна поліклініка. Тож якщо пацієнту потрібна УЗД-діагностика чи інше обстеження – це не проблема. Є тут також рентген-апарат, лабораторія. За потреби пацієнтів опускають на поверх нижче до спеціалістів і роблять необхідні обстеження. Величезний двір поруч – теж перевага: цього літа старенькі могли хоч трохи урізноманітнити свої будні.
Питаємо у керівниці, скільки такий сервіс вартує. Марта Рипихович каже, що порівняно дешево.
«Перебування тут коштує 590 грн за добу. В цю вартість ми вклали підгузки, чотириразове харчування, а також лікарський нагляд. Медики працюють щодня до 17:00, а після – в режимі телефонного нічного чергування. Також ми надаємо виїзну мобільну допомогу і проводимо навчання родичів. Є чимало людей, які, попри все, хочуть залишатися вдома. Тому ми допомагаємо зі специфічним доглядом, а родичі можуть відлучитися, куди їм треба», – говорить керівниця.
Читайте також: Хто такі медичні капелани і чому їх хочуть ввести у штати лікарень
Серед додаткових витрат, що не включені у вартість – медикаментозне забезпечення, що є індивідуальним для кожного. Окрім тих, хто може оплатити послуги, відділення додало до проєкту незахищені прошарки.
«Ви можете почути, що державні заклади також декларують подібну суму, як і ми. Різниця тільки у тому, що держава цю суму не виділяє і вони потребують дофінансування. А є стандарти – підгузок має бути замінений після кожного випорожнення. А що робити, коли держава рахує, що двох тобі вистачить? Це зменшує ціну, але порушує людську гідність. У нас такої культури немає, до старшої бабусі чи дідуся навіть сімейний лікар не дуже хоче йти. Тож владі треба розуміти, що пацієнти палітивного відліення (зазвичай це люди похилого віку, але дуже часто це ще й молоді онкохворі люди) – такі ж члени суспільства, потребують такої ж допомоги, які і усі ми», – говорить керівниця паліативного відділення.
Персонал знає особливості кожного пацієнта. Тут спільно святкують дні народження, малюють писанки, колядують, разом моляться на літургії (до карантину – Ред.). Такий формат роботи вибудовує сімейні стосунки між чужими людьми і, коли хтось помирає, залишений слід відчуваються усі. У відділенні не передбачена реанімація – у паліативній допомозі найскладніше прийняти те, що шлях людини завершується, а тому врятувати пацієнта неможливо.
«Паліативна допомога в Україні – забута ланка медицини, – говорить Марта Рипихович. – Ми співпрацюємо з німецькою клінікою Святого Луки з Альтенбурга. Там держава дуже дбає про це. Паліатив для пацієнта вартує 250 євро/доба. Вони мають ерготерапевтів і особливо комфортні умови для пацієнтів з деменцією. Ти заходиш на їхню кухню, а там весь необхідний інвентар. Людей вчать готувати вечерю, бо через хворобу вони забули, як це робиться».
Також німецькі пацієнти малюють, співають, вирощують петрушку і кріп. Це – наслідок великої державної політики.
Цього потребує кожен
Одна справа перейматися за близьких, яким потрібен догляд і допомога, інша – це додатково балансувати і утримувати сім’ю. Фахівці зауважують, що більшість львів’ян змушені залишати батьків вдома на самоті.
«Ви уявіть, який це виклик – мати вдома важку маму чи тата, йти на роботу, а в проміжках чи вночі доглядати їх. Для цього має бути медицина. Ти маєш прийти, потішитися з родиною, мати добру пам’ять, а не бути виснаженим і тривожним. Доглядати за близькими в режимі 24/7 – дуже важка праця. З цим треба щось робити. Хай навіть на час забирати родича, а тоді повертати. Буде зовсім інший ефект», – каже Марта Рипихович.
І хоч НСЗУ, за її словами, береться дофінансовувати виїзні бригади, вони все ще «шкутильгають». Інший важливий чинник – брак належної освіти, адже такого предмету як паліативна медицина взагалі немає в програмі медичних вузів.
Як у держави?
Львівський геріатричний пансіонат на вулиці Медової Печери – це соціально-медичний заклад, де передбачене стаціонарне проживання підопічних. Вони мешкають тут або до смерті, або поки самі не захочуть поїхати додому. Керівник комунального закладу Микола Модь працює тут 5-й рік і каже, що за цей час додому повернувся з десяток людей.
Читайте також: У домі покинутих надій. Як доживають віку самотні львів'яни
«Сумнівно, що вдома краще. Я працював керівником галицького відділення соціальної допомоги, під нашою опікою було 440 людей. Я обійшов їх усіх. Я бачив, як люди мешкають на мізерну пенсію – вдавалося заплатити комірне, можливо, якихось ліків купити, а далі половина з них – упроголодь. Якщо ти самотній і живеш лише на пенсію, то вижити дуже складно», – згадує Микола Модь.
У пансіонаті ситуація інша, каже він. Люди мешкають по двоє у кімнаті, в кожній з них є туалет і умивальник. Душова – на поверсі. Тут можуть жити 400 людей, але зараз є 283 людини – через карантин деякі родичі побоялися віддавати батьків.
До слова, карантин тут запровадили торік в лютому і за цей час показник смертності, у порівнянні з 2019 роком, знизився на 30%.
З того, що найбільше дошкуляє закладу, директор виокремлює загальний технічний стан пансіонату. Наприклад, небезпечно відкриту територію, куди часто заходять чужі люди і навіть вигулюють собак.
«Крім того, самі наші мешканці можуть піти «погуляти». У 2016 році був випадок, коли людина з деменцією дійшла до вокзалу, сіла у потяг і вийшла в Ходорові, де її знайшла на колії поліція. Ідентифікувати чоловіка вдалося, бо він сказав, що живе у львівському інтернаті. Цього року нам обіцяють таки виділити кошти на огорожу», – розповідає Микола Модь.
Будинок побудований у 1971 році, тож має старі комунікації, проблема яких гостро відчутна цьогоріч.
«З волонтерами замінили вікна. Зараз закупили 6 стояків, будемо міняти труби у дванадцятьох кімнатах. Втомилися уже від проривів і потопів», – додає директор.
Найбільш примітний на території жовтий дім – це корпус, де завершуюють ремонт. На 75% його профінансував турецький уряд; на решту – обласна рада, якій підпорядковується заклад.
Директор говорить, що іноді зі звичайними людьми простіше домовлятися, аніж з органами влади, тож заклад навчився шукати благодійників. Наприклад, діаспору, завдяки пожертвам якої тут відновили пральню, закупили машинки, сушарки і каток для прасування.
На заробітках – краще
Микола Модь зазначає, що проблем з фінансуванням немає: на комуналку, харчування, ремонти, зарплату – виділяють. Та чи цього достатньо? Найбільше тут нарікають на зарплату, позаяк оклади встановлює Міністерство соціальної політики, достукатися до якого дуже складно.
«За штатним розписом, тут має бути 185 працівників, насправді маємо 143. Влітку у нас звільнився кухар і ми послали запит на біржу праці. Спеціально відслідковували, скільки потенційних кухарів зацікавиться. 120 людей прийшли з центру зайнятості, залишилася лише одна дівчина, і то через те, що їй бракує практики – ми ще її трохи вчимо», – розповідає директор геріатричного пансіонату.
Переважно люди кажуть, що за 10-15 тисяч пішли би працювати, а за 6 – ні. Санітарка на роздачі, кухонний працівник, який чистить картоплю, і кухар 4-ого розряду – усі вони отримують мінімальну зарплату, як і двірник та електрик з допуском до тисячі вольт.
«Люди, які їдуть на заробітки до Італії, Польщі чи Німеччини, отримують 1000 євро за обслуговування однієї людини. Повірте, якби санітарки заробляли в межах 10 тисяч, навряд вона б їхала шукати роботу в світах, адже краще припильнувати сім’ю і дітей. 75% наших працівників – пенсіонери. Якщо додати зарплату і пенсію, то можна якось жити», – говорить Микола Модь.
Він наводить приклади: жінка 48 років звільнилась, бо дитина вступила до університету і вона змогла поїхати на заробітки. Також люди стають більш мобільні і їдуть шукати кращої долі, коли у них помирає хтось з рідних, за якими потрібно було доглядати.
А як пацієнти?
Для пацієнтів держава виділяє 6,5 тисяч на одну людину в місяць. Сюди входить харчування, одяг, медичне обслуговування. На думку директора, цього достатньо. Тут працюють реабілітолог, психолог, донедавна був масажист, є спеціальний зал для занять. Натомість є проблема з умовами для проживання, та чимало залежить від родичів і самих мешканців.
«Геріатрія – це старечі хвороби. І хоч багато людей порівнюють стареньких з дітьми, є одна суттєва різниця. Дитину можна навчити, що погано, а що добре. А людина похилого віку прожила життя і має свої погляди, характер і поведінку. Свій спосіб життя у тих, хто потрапив до нас з вулиці», – каже Микола Модь.
Пансіонат намагається створити комфортні умови, зробити різні майстер-класи для дозвілля: робота з деревом, вишивання, духовні бесіди, але через карантин це дуже складно.
«Пандемія викреслила усі наші досягнення, які урізноманітнювали тутешнє життя. Є такі люди, які не можуть вживатися з іншими і ми уже розглядаємо варіанти однокімнатного проживання. У кожного тут свої політичні, релігійні, національні погляди. Навіть на питанні мови виникають конфлікти», – говорить директор.
Тож тут мріють завершити капітальні ремонти, аби якнайшвидше зробити мікроклімат сприятливим для усіх.
Стати містом гідної старості
Наприкінці минулого року депутати Львівської міської ради затвердили програму забезпечення надання і розвитку паліативної та хоспісної допомоги на 2021 рік. Ця програма суттєво відрізняє Львів від інших міст України, каже експерт з паліативної допомоги НСЗУ, головний лікар Комунального некомерційного підприємства «4-а міська клінічна лікарня Львова» Ярослав Чуловський.
«Передбачені ремонти приміщень, збільшення кількості ліжок, підготовка реабілітологів, виїзд мобільних бригад, підготовка медичних працівників серед випускників коледжів, співпраця з соціальними службами, засідання душпастирської комісії при УГКЦ. Це велика програма, що є далеко не у всіх містах. Львів – флагман паліативної і хоспісної допомоги. Перший хоспіс в Україні був у Львові на вул. Котляревського, він досі працює. Зараз реконструюють корпус 4-ї лікарні на вулиці Мушака, 54. Буде ще один поверх, ліфт, збільшиться кількість ліжок», – розповідає Ярослав Чуловський.
Також лікарня брала участь у проєкті транскордонної співпраці Україна-Польща-Білорусь, але недобрала трьох балів для перемоги і потрапила до резерву. Імовірно, хоч якесь фінансування від Євросоюзу лікарня таки отримає. Інші ж міста України тільки починають працювати над спільною стратегією. Ярослав Чуловський каже: без дотацій на місцевому рівні пацієнти похилого віку не здатні доживати віку гідно. За його словами, тариф НСЗУ не покриває навіть ¼ потреби лікування паліативних хворих, тому служба – на межі скорочення. Є певний недолік законодавства, що говорить: або заклад бере лише кошти від НСЗУ, або угода розривається. Тобто якщо людина хоче внести доброчинний внесок, рахунковою палатою це трактується як подвійне фінансування.
«Натомість НСЗУ запропонувало тариф за надану паліативну допомогу у 7900 грн на весь термін перебування пацієнта в закладі (чи то 2 місяці, чи 3-4 – сума одна). Реальні затрати – 14 тисяч на місяць», – говорить Ярослав Чуловський і додає, що місто цьогоріч дотує комунальні заклади і відділення на 4 млн грн.
Церква – у тому ж човні
Керівники трьох різних закладів наголошують на тому, що в Україні відсутня єдина дорожня мапа для пацієнтів та медиків. Попри те, що паліатив супроводжує останні роки життя, у нашій країні він все ще у зародковому стані.
Читайте також: Духівники Твого міста. Отець Сергій Швагла
Поки системний підхід тільки вибудовують, є люди, які готові давати життя новим закладам такого типу уже сьогодні. Наприклад, парох храму Воскресіння Христового УГКЦ отець Сергій Швагла має готові ідеї, а також одне приміщення поблизу храму і ділянку розміром у 4 га у Великолюбінській ОТГ, де зможуть розмістити значно більше людей похилого віку. Там хочуть побудувати центр за німецьким зразком. Однак для запуску потрібні великі капіталовкладення і людський ресурс на різних етапах: будівництво, оснащення, персонал.
«Парафія завжди стикається з проблемою самотніх людей. Нещодавно один чоловік питав мене: “Отче, може, ви маєте таке приміщення, де б я міг залишити батька? Я його дуже люблю. Але він наодинці марніє”. Людям важлива духовно-моральна опіка, щоб чутися потрібними. Не просто “доживаю віку і чекаю смерті”. Це не має бути дім престарілих – чистилище, де мене залишають. Ми б хотіли, щоб у нас людина почала жити іншим життям; щоб у неї була культурна програма, щоб кожен міг спілкуватися і чутися важливим», – говорить отець.
Вікторія Мацькович
Фото: Надія Марченко і надані співрозмовниками
Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.
Вибір Твого міста
- Як розвивати Львівський палац мистецтв
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- Чи молодшає рак і чи більшає хворих. Розмова з керівником Львівського онкоцентру
- Made in Ukraine. Як на Львівщині виробляють корми для тварин з бананами і креветками
- «Це найбільший скандал». Експерт про Папу та кампанію проти України
- Земля і руїни. Які виставки варто відвідати у Львові у березні
- «Наталю, я тебе люблю, але Україну люблю більше». Яким був Роман Шухевич
- Чи збудують у Львові перехоплювальний паркінг та до чого тут «джентльменська угода»
- «Ми маємо чим пишатися». Що буде з Академією друкарства і що кажуть у МОН
- Як забудують Садову-Петлюри і чи не зупиниться Кульпарківська
- На Ринку звучить «Тиша». Як Львів запровадив церемонію прощання з воїнами
- Львову потрібна транспортна революція, щоб стати воротами ЄС в Україну
- Без ботоксу та уколів. Чому тейпування і масаж корисні для краси та здоров’я
- Що треба врахувати у законопроекті про мобілізацію. Розмова з адвокатом
- Мрій, дій, сяй, відпочивай. Що врахувати, щоб обрати дитячий табір
- Здобувачів другої освіти у вишах можуть мобілізувати. Скільки їх на Львівщині
- Листівки та горнятка зі Львова. Як родина з Лисичанська заснувала сувенірну майстерню
- Продавці спадщини, або Як «загубилися» приміщення колишнього Університету у Львові
- «Треба міксувати», або Історія львівської площі, що стала парковкою
- «Львів'яни погано сприймають сучасну архітектуру», – Тетяна Балукова
- Мріємо допомагати. Як у Львові сім'я створила крафтову майстерню меблів Holy Wood
- Чому українські школярі відстають від європейських. Розбір результатів PISA
- Зарплата, ціни на квартири та каву. Що змінилось у Львові та ще 4 містах
- «У нас 6 дівчат. В армію їх не заберуть». Як скласти дрон та скільки це коштує
- «Москва» в середмісті Львова. Як ресторани працювали на радянську імперію
- Репресоване Різдво. Як совєти забороняли вертеп, коляду та інші традиції
- «Тут ти або Герой, або - нещасний». Як це повернутись з фронту
- Скільки коштує квартира у Львові, або Детальний огляд ринку нерухомості
- Після метро. Чи вдасться подолати транспортний колапс на Теремках
- «Росіяни стріляють, а шестеро хлопців мене несуть». Ще одна історія бійця
- Як це – жити тиждень у вантажівці. Репортаж із заблокованого кордону
- «Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг під військкоматами»
- «Іншого такого немає». Чи може Клепарів стати підцентром Львова
- Чому медики «швидкої» не приїжджають на усі виклики мешканців Львова
- «Ми на тебе чекали». Як у Львові допомагають одиноким людям
- «Мова допомогла мені пережити початок війни». Як у Львові вивчають українську
- «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана облради Андрія Корчагіна
- Зараз готується «План України», – керівниця Українського форуму в Chatham House
- Організаторка мітингу проти Фаріон: «Не з усіма гаслами я згодна»
- Тут виробляли вино і повидло. Як у Львові ревіталізували фабрику
- «Ми не називаємо українців худобою». Хто пікетував Фаріон та Львівську політехніку
- За скільки можна орендувати квартиру у Львові. Де найдешевше, а де найдорожче
- «Діти – немов ті їжачки». Як у Львові допомагають прийомним сім’ям
- «Наша мета проста – зекономити гроші та перенаправити їх на армію»
- Валерій Пекар: «Нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що це»
- «У центрі Львова пустує історична пам’ятка?», або Чим живе Будинок вчителя
- «Коли чоловік у війську, ви підтримуєте Україну». Як жінки розвивають фермерство
- Право на гідну старість. Що відбувається у Львівському геріатричному пансіонаті
- «Казали «інвестуйте, і проблем не буде». Чи продовжить роботу у Львові Медичний центр NOVO
- «Це ідентифікація». Як «Дриґ» вчить традиційних танців у Львові
- «За цю мову вбивали». Як кияни писали Радіодиктант національної єдності
- Потяг чи автобус до Польщі. Як краще доїхати, купити квитки та які мати додатки
- «Мені ж лише 35, який там рак? І через кілька місяців мені його діагностували»
- Перевіряти, навіть коли не турбує. Про УЗД молочних залоз у жінок і чоловіків
- Сила трьох площ, або Чому привокзальний район у Львові потребує оновлення
- Місто в місті. Як у Львові створюють інноваційний парк
- Скільки чоловіків у Львові повторно стали студентами і чи отримають повістки
- Коровай і танці в народних строях. Чи доречні вони під час війни
- Тіло без болю. Яким має бути дієвий лікувальний масаж
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львову бракує водіїв, або Чи почнуть жінки кермувати автобусами
- Пам’ятка архітектури XXI століття? Або про дискусію щодо готелю на Міцкевича
- Мобілізація на Львівщині. Що з повістками та хто має стати на військовий облік
- «Ілон Московит». Як українці відмовилися від «церкви Маска»
- «Війна триває, а спецзаклад пустує!» Чи запрацює протезний завод у Львові
- «Тут парк із косулями, а нам показують 10-поверхівки», або Ще раз про Під Голоском
- «Ви бачили Під Голоском? Ми такого не хочемо». Де у Львові буде новий мікрорайон
- «Не чекайте, поки вас запакують у «пазік». Як Азов набирає бійців
- «Люди самі звикли давати у кишеню?», або Що відбувається у львівській онколікарні
- «Гармати били, а ми наступали…» Історія захисника, який пішов слідами діда-оунівця
- Зустрічаємо Героїв. Як ІТ-компанія ЕРАМ підтримує і допомагає адаптуватися ветеранам
- «Мій тато – герой». Як на Львівщині присвоюють звання
- Дахи Козловського, або Як «Лисиця бореться зі змією»
- На роботу до Львова, на відпочинок – за місто, або Що нам дасть Львівська агломерація
- Район, якому судилося стати популярним, або Як Сихову розвиватися далі
- «Можна мати протез, але... », або Що з роботою для ветеранів
- Ваші діти вчитимуться 12 років. Нехай це не стане несподіванкою!
- Обіцянки vs реальність. Чи ремонт вулиці Пирогова в Києві інклюзивний
- «Продасте одну шкарпетку?» Як у Львові лікують і протезують суперлюдей
- На армію можна, на інфраструктуру – ні? Як обирати, на що виділяти кошти під час війни
- Львів буде розростатися, або Як зробити місто, придатним для життя
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До соколиного міста
- «Кожен вагон, як вулик». Як працюють контролери у львівських трамваях
- Гіперактивних дітей більшає. Чи беруть їх у звичайні школи?
- «Мій син каже, що бачив Дублін, Лондон, але жити хоче у Львові»
- Оксана Линів, Ваґнер та «вагнерівці». Що не так і до чого тут Львів
- «Приліт» по Львову, збита ракета та ППО. Що кажуть експерти
- Що зміниться в школах Львівщини. Інтерв'ю з головним освітянином Олегом Паскою
- Віталій Портников: Україна зараз має три важливі пріоритети
- Що зміниться в парку «Знесіння» і до чого тут власники сусіднього готелю
- «Ставте дерево на перше місце». Архітекторка з Литви про міські простори
- «Місць немає, нам дуже шкода…» Як у Львові виник бум на приватні школи
- Як розбудовувати Львів. 10 порад головного архітектора Вільнюса
- «У резюме буде графа «працюю з ШІ». Як діє штучний інтелект та чому він зачепить кожного
- «Наше суспільство обросло міфами щодо виховання дітей»
- Чи стане «Горіховий гай» парком для всіх та через що сперечаються львів'яни
- Індійський «Слон» зайшов у Львів. Як працює заклад, що має кухню, якій тисячі років
- Звідки брати людей, або Чому в школах Львова бракує першокласників
- Що таке екоцид і як змусити росію заплатити за наслідки
- Після 9 років допомоги військовим виселяють з приміщення. Як у Львові працювала волонтерська кухня