Сто років для світу, країни чи навіть міста – дріб’язок у просторі часу, а сто років для людини – практично вічність. Не кожному випадає нагода прожити таке довге життя.

В останній день року, що минає, Тvoemisto.tv вирішило розповісти про двох чоловіків, яким вже поза 100 років. Попри вік та перипетії, що їм довелося пережити, вони нормально почуваються та далі цікавляться суспільним життя. Один – пережив голод, багато фізично трудився та брав участь у шахових турнірах. Другий – пережив часи Голодомору, воював на фронті та став лікарем і вилікував тисячі людей.

Читайте також: Де живе львівський лускунчик. Історія склодзеркального заводу у Львові

Цьогоріч у Львові 100 і більше років виповнилося 39 мешканцям. З них 8 чоловіків та 31 жінка. За словами Івана Фасольника з управління соціального захисту ЛМР, 19 львівських довгожителів відзначили свій столітній ювілей, а 20 – 101 та більше років. Найстаршій людині, яка мешкає у Львові – 103 роки.

Столяр, який любить грати в шахи

Миколі Знаку 100 років виповнилося 7 грудня. Він народився на території теперішньої Польщі – на Любачівщині. Згодом, у 1945-1946 роках, разом з мамою його примусово переселили на Тернопільщину. Ще через кілька років перебрався до Львова і мешкає тут досі.

Святкували століття Миколи Знака в колі найближчих. Зібралися лише діти, внуки та правнуки.

Як розповідає син Миколи Знака, також Микола, мало не все життя батько пропрацював столяром. Спочатку – на багетній фабриці, де робив рамки для портретів, пізніше – на Укрпобутрекламі, де виготовляли вивіски на кшталт «Слава КПРС» для будинків побуту та кабінетів чиновників. Ще пізніше – працював столяром на склозаводі.

«Батько був майстром на всі руки. Працював доти, доки міг», – каже син Микола.

В родині Миколи Знака досі довгожителів не було. Цілком ймовірно, що дожити до цих років столітньому чоловікові вдалося тому, що він увесь час вів активний спосіб життя, ніколи не курив та не зловживав алкоголем. Хоча, за словами сина ювіляра, досі може випити 50 грам горілки чи коньяку.

«Та батько до стоматолога вперше пішов лише після 90 років. У нього майже усі «свої» зуби. Вставних щелеп немає», – мало не з гордістю розповідає син Микола.

Читайте також: Добрі новини Твого міста. Підсумки року - Львів

У Миколи Знака двоє синів-близнюків, яким вже по 67 років, а також п'ятеро онуків і вже підростають правнуки.

Мешкає Микола Знак у приватному будинку, який сам і збудував. Ще донедавна обробляв город поблизу хати або займався столяркою – робив табуретки, столи. До 80 років чоловік керував автівкою – спочатку їздив на мотоциклі з коляскою, потім на Москвичі. Власними руками для покійної дружини та доньки, яка померла ще маленькою, зробив гробівці на Янівському цвинтарі.

Син Микола розповідає, що батько завжди знаходив собі роботу і ніколи не сидів без діла. Це вже зараз має проблеми з тиском та серцем і до роботи його не підпускають.

До початку пандемії Микола Знак щонеділі та у свята ходив до церкви. Коли ж запровадили карантин, Службу Божу кожної неділі дивиться на телебаченні. Також донедавна у чоловіка була звичка після Літургії обов’язково зустрічатися з друзями у центрі і грати у шахи. Неодноразово Микола Знак брав участь у шахових турнірах.

«У батька завжди було багато друзів та колег. Кожної неділі після Служби Божої вони збиралися у центрі, поблизу оперного театру, і на лавочках грали у шахи. Карантин все перебив», – розповідає син столітнього батька.

З деякими товаришами, за словами Миколи Знака, батько зідзвонюється й досі. Чоловік пригадав, як один з його колег ще минулого року подзвонив до його тата і сказав, що прощатиметься, бо, певно, буде помирати. Проте він дзвонить і донині.

«Цей друг дзвонить щонеділі в один час – о 13.30. Але тепер їх розмови щоразу коротші: «Як справи?», «Та погано! Все болить! Нікуди не ходжу!», – каже він.

Динозавр, який врятував сотні життів

Антону Бумаценку за паспортом 100 років, хоча насправді, каже його донька Тетяна, на рік більше – 101. Під час запису у паспорті зробили помилку.

Тетяна розповідає, що в останні 2 роки батько почувається дещо гірше, а до того на здоров’я не жалівся. Дуже тішиться всіма своїми внуками та правнуками, яких у нього по 8.

За свої роки Антон Бумаценко пережив багато складних моментів. Один з них – Голодомор 1932-33 років. Тоді страшною смертю померли усі його брати та батько.

Читайте також: Як подарована цукерка і розмова врятували одну душу. Історія доброго Миколая

«Батько розповідав, що якби бабця його не «попросила» піти з хати «світ за очі», коли йому було 14 років, то також би помер, як і його брати», – пригадує розповіді батька Тетяна.

За її словами, батько спочатку подався на Полтавщину, де поневірявся з хати до хати, просився до роботи за кусень хліба.

У 1939 році його призвали на фронт. Служив у балтійських країнах. Після повернення з фронту закінчив Львівський медичний інститут. Працював спочатку фельдшером, лаборантом, ординатором, неврологом, а згодом – головним лікарем: спочатку дитячого санаторію в Одеській області, а з 1953 року – Львівської обласної лікарні.

Після звільнення з обласної лікарні Антон Панасович працював неврологом у Львівському клінічному наркологічному диспансері, з 1994 до 2004 – неврологом поліклініки 4-ї міської клінічної лікарні.

За свою довгу лікарську практику Антон Бумаценко вилікував чимало і радянських бійців, і німців, і партизанів УПА, і високе начальство. Не відмовляв у допомозі нікому, навіть коли був на високих посадах.

«Казав, що ніколи не питав у хворого, хто він, а лише що болить і чим може допомогти», – розповідає Тетяна та пригадує, яким її батько був хорошим діагностом. Мовляв, йому було достатньо подивитися на людину чи попросити показати язика, щоб поставити точний діагноз.

«Був випадок, коли в лікарню привезли хвору і ніхто не міг сказати, що з нею. Батько прийшов, поклав на неї руку, потім провів по спині і лиш сказав: «Куди ж ви її поклали? У неї туберкульоз складної форми. Негайно переведіть в іншу лікарню», – пригадує донька.

За її словами, лікарем батько працював аж до 86 років. Медичну практику був змушений покинути лиш тоді, коли через глаукому втратив зір.

Читайте також: Українська стала мені рідною. Історії тих, хто вчив мову у дорослому віці

За словами Тетяни, зараз її батько почувається нормально, але переважно лежить і лиш інколи підіймається з ліжка. Щоранку йому роблять зарядку, щоб підтримувати фізичну форму.

У родині Бумаценків Антон Панасович не перший старожил – матір лікаря прожила понад 90 років, а його бабця – 101 рік.

«Всі татові колеги вже давно померли. Він до нас завжди каже, що він один динозавр, який залишився на тому світі. А чому динозавр? Бо вони також так довго жили», – додає донька Антона Бумаценка Тетяна.

Ольга Шведа

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.