Американець Марк Блессінг, пастор церкви «Живе слово», про життя родини місіонерів у Львові, релігійну традиційність, татуювання та мову, якою його сім’я говоритиме в раю.

Вперше про Україну Марк та Ронда Блессінги, американці з Техасу, почули в новинах про розпад Радянського Союзу. 1993 року вони переїхали до Львова, аби бути тут місіонерами. Повернутися до Америки планували вже за два роки, однак живуть у Львові до сьогодні.

На розмову з Tvoemisto.tv Марк Блессінг приходить разом з дружиною. Під час спілкування Ронда уважно слухає чоловіка. Доповнює його, лиш коли мова заходить про Крісту, їхню наймолодшу доньку, яка захворіла на рак. Що допомагає родині місіонерів проходити випробування та говорити з надією навіть про смерть, читайте в інтерв’ю.

Марку, молодим хлопцем ви були саксофоністом, грали в рок-гурті, а тепер ви пастор і місіонер. Як почалася ця історія?

Ми познайомилися з Рондою, коли мені було вісімнадцять, а їй – сімнадцять років. Я був музикантом, грав рок-н-рол. Ходив до церкви, але християнином не був. Родина дружини, навпаки, була глибоко віруючою. Після першого побачення Ронда сказала: «Я знаю своїх батьків, і якщо ти плануєш зустрічатися зі мною надалі, потрібно ходити з нами до церкви». Я був відкритим хлопцем, а Ронда була дуже гарною і я хотів побачитися з нею ще раз, тому погодився.

Одного разу до нашої церкви приїхав гість, його проповідь стосувалася пекла. І я відчув, що маю уважно слухати цього чоловіка. Це був майже внутрішній голос, який спонукав мене посвятити моє життя Христу вже сьогодні. Адже Дух Святий – джентльмен, він не буде турбувати нас безнастанно. У кінці проповіді служитель закликав вийти до покаяння і я не пішов, а побіг каятися. Цього дня я став послідовником Христа. Далі ми з дружиною жили звичайним життям. Я був комп’ютерним техніком, Ронда працювала бухгалтеркою, а згодом виховувала дітей.

У 1992 році Бог вперше поклав нам на серце бажання бути місіонерами. Ми чули новини про розпад Радянського Союзу і Ронда першою відчувала поклик їхати туди. Ми молилися про це, але через шість місяців ця ідея забулася. Проте згодом я відчув те саме бажання. І ми були готові його втілити, от тільки думали: «Боже, Радянський Союз такий великий, де саме ти хотів би нас бачити?». Згодом я поїхав на реколекції для чоловіків і зустрів там пастора, який був в Україні. Коли він розповідав про цей досвід, його слова ніби струмом проходили по моєму серцю, вони йшли від Духа Святого. І коли я приїхав додому, то сказав дружині, що знаю, де ми маємо бути місіонерами. Ми приїхали сюди у березні 1993 року.

Було важко починати служіння в незнайомій країні?

Було дуже складно вивчити українську мову. Думаю, кожен місіонер у певний момент просить про дар мов, який мали перші апостоли, але Бог чомусь не відповідає на ці молитви (сміється). Я вивчав найпоширеніші фрази і запитання українською, але проблема була з місцевим діалектом. На Галицькому базарі ми запитували в продавчині, скільки коштує товар. «Двайцять», – відповідала вона. Ми перепитували ще раз. «Двайцять», – казала нам жінка. Так могло повторюватися три-чотири рази. Зрештою Ронда брала записник та просила написати ціну цифрою. «Це двадцять!», – здивовано вигукували ми. «Так! Двайцять», – підтверджувала продавчиня. Часом ми жартуємо, що в небі ми будемо говорити українською, бо потрібна ціла вічність, щоб вивчити цю мову.

 

У вас з Рондою спільний екаунт в фейсбуці і електронна пошта. Наскільки у місіонерському служінні вам допомагає родина?

Ми з Рондою одружені вже сорок років. Кожного разу, коли я виходжу з будинку, цілую дружину і кажу, що люблю її. Бо зі мною може статися нещасний випадок і я більше не побачу свою дружину на землі. Проте я хочу, щоб вона завжди пам’ятала, що я люблю її.

Ронда – мій партнер у всьому. Я часто повторюю, що всі добрі ідеї в нашій церкві належать саме їй. Вона робить багато організаційної роботи у церкві. Це дуже допомагає мені, бо в цей час я можу концентруватися на Слові Божому і на інших церковних програмах. Ми з дружиною маємо різні дари, але давно зрозуміли – якщо ми слухаємо один одного, а не просто нав’язуємо іншому свою думку, то результат виходить значно кращим.

Три наші доньки також є місіонерками разом з нами. Брія є керівницею музичного служіння нашої церкви, Ліндсі, наша друга донька, керує служінням для дітей, а наймолодша Кріста закінчила біблійну школу на Кіпрі та є однією з лідерок гурту-прослави, а також керує групою молоді.

За ці 24 роки ви завжди бачили плоди свого служіння?

Нашу першу у Львові церкву «Гефсиманія» ми починали з восьми людей, а через чотири роки вона зросла до майже трьохсот. Церкву «Живе слово» ми заснували 2003 року, на той момент до неї належало дванадцять людей, а тепер ми маємо шістдесят парафіян. Кількість людей у церкві – це важливо. Духовне зростання людей часто не є таким помітним, але це також надзвичайно важливий плід, який ми прагнемо бачити в нашій спільноті.

Як вам бути протестантським пастором у місті, де переважають традиційні християнські конфесії?

Для мене не важливо, чи людина є католиком, православним, баптистом чи п’ятидесятником. Багато людей цікавляться в мене: «Хто ви?» Я відповідаю, що християнин. Вони далі запитують про конфесію, а я наполегливо повторюю, що я просто християнин, який слідує за Ісусом. Якщо хтось не спиняється і каже, до прикладу, що він католик, я запитую його: «Хто твій Бог? Якщо Ісус, то ти є християнином, як і я».

Традиція у церкві – це непогано, це ніби земля біля підвалин. Але традицію не може ставити на один рівень з Писанням. Я закликаю всі конфесії, щоб Слово Боже було нашим найбільшим авторитетом, закликаю бути христоцентричними.

Протестантським пасторам буває складно у релігійній культурі, де багато людей думають, що вони є християнами, просто тому, що народилися в християнській родині. Але в Біблії не написано, що Бог має внуків, він має лише дітей. Для мене це найбільший виклик у Львові, бо 99% людей як з традиційної, так і з протестантської церкви вважають себе християнами, але знають так мало про свою віру.

Я чула, що хлопець, який відповідає за звук у вашій церкві, має багато татуювань на руках. І ви, як пастор, тішилися такому різноманіттю серед прихожан.

У Старому Заповіті написано «не робіть собі знаків на тілі». Багато християн вважають, що мова про татуювання. Але там йшлося не про це! В язичників, які в той час мешкали поруч з євреями, був обряд. Вони робили порізи на руках, бо вірили, що це допоможе їхнім померлим бути в раю. І Бог закликав Ізраїль не робити саме цього. Тут не йшлося про татуювання.

Я завжди закликаю людей не просто читати Біблію, але вивчати контекст, у якому вона написана. Ми не можемо слова з Біблії автоматично накладати на нашу культуру та досвід. Старий Заповіт – це послання Бога, яке він адресував не до американців чи українців, але до ізраїльського народу в конкретний культурний та історичний час. Я особисто не робив би татуювання, бо це є назавжди, але я не є і проти тату.

І так, я справді радію, коли бачу в нашій церкві людей різних поколінь, професій, з різним життєвим досвідом. Це є картина церкви, яку бачимо в діяннях апостолів. І я думаю, що кожна помісна церква має бути такою ж різноманітною.

Чи зросла популярність вашої церкви після того, як ваша донька Брія взяла участь у шоу «Голос країни»?

Ні, це не мало впливу на церкву. Часом люди просто приходили, аби побачити Брію, почути, як вона співає, поговорити з нею, бо в церкві це набагато легше, аніж на концерті. Але залишалося дуже мало з них.

Чи відмовляли ви доньку від участі в цьому шоу?

Ні, ми сприйняли це нормально. Знаєте, Брія все життя хотіла співати. Але участь у «Голосі країни» не була її ініціативою, продюсери самі запросили її на сліпий відбір. Деякий час перед цим донька не займалася музикою, бо мала своєрідний піст. За час цього посту Бог вчив Брію, що її співочий талант – це не від неї, а від Нього. І можливості використовувати цей талант також будуть від Бога. І коли вона прийняла і змирилася з цим, то через участь у «Голосі країни» стала впізнаваною. Раніше вона, можливо, просто не була готова до цього. Перемога у шоу не була важливою для Брії. Але це була для неї гарна нагода показати свою любов до України та засвідчити українцям любов Бога. І вона зробила це!

Марку і Рондо, ваша наймолодша донька тепер бореться з раковою пухлиною. Як ви проходите це випробування?

Марк:

Я не уявляю, як люди без віри проходять подібні труднощі. Ми не сприймаємо рак як покарання. Рак – це рак, і хворіє на нього багато людей, віруючих і ні.

Ронда:

Коли ми тільки дізналися про діагноз Крісти, я постійно відчувала всередині жахливий страх. Кожного дня я не переставала думати про те, що в тілі моєї доньки пухлина. І ці думки додавали ще більше страху. Я просто йшла в кімнату і плакала знову і знову. Згодом я зрозуміла, що страх лише руйнує.

Марк:

Я прагматична людина, тому дуже швидко прийняв діагноз доньки – лімфома другого ступеню – як факт, і почав шукати, як діяти далі. Ми молилися, яке лікування обрати для Крісти – хіміотерапію чи альтернативне лікування?

Ранковим потягом Ронда і Кріста їхали до Києва, а далі на таксі до лікарні. Часу на молитву і тихе перебування з Богом у них не було. У коридорі лікарні Кріста запитала Ронду: «Мамо, що ми будемо обирати – хіміотерапію чи альтернативне лікування?». Тоді донька відкрила щоденник, де є вірші з Біблії на кожен ранок, день та вечір. Там були такі слова: «Нащо будете важити срібло за те, що не хліб, і працю вашу за те, що не ситить?». Цей вірш Бог запланував для Крісти саме на той момент, коли вона думала чи йти на хіміотерапію чи ні? Тому вона обрала як метод лікування раку радикальну дієту та альтернативне лікування.

Ронда:

Життя кожного нас – це подорож. І в кожної людини ця подорож має власний маршрут. Звичайно, ми боремося за життя та здоров’я Крісти, бо вона ще така молода! Але вона має сама аналізувати своє життя, просити в Бога мудрості, Його ведення, а ми маємо дозволи їй йти її власною дорогою. Так, це надзвичайно тяжко, коли в твоєї дитини рак, але друга складна річ – це люди, які постійно говорять: «Альтернативне лікування – це дурня, це немудро, треба обирати лише хіміотерапію. Не витрачайте свій час». І це змушує її відчувати стрес, а це надзвичайно шкідливо для її організму. Тому вона вчиться казати людям: «Один раз я вислухаю вашу поради, але надалі я сама буду вирішувати, що мені робити з моїм життям».

Марк:

Вже минуло півтора року з того дня, як Кріста дізналася діагноз. Комп’ютерна томографія показала, що пухлина не зменшилася, але й не збільшилася. Ми віримо, що Бог зцілить Крісту, якщо не дивовижним чином, то через лікування, яке ми обрали.

Ронда:

Інколи ми бачимо людей, які в боротьбі з раком не отримують перемоги, часом люди помирають. І я згодна з Марком, що не уявляю, як проходити такі випробування без віри в Бога.

Марк:

Люди не люблять говорити про смерть, а українці особливо. Але смерть – це те, що стовідсотково трапиться з кожним з нас. Бог може зцілити Крісту сьогодні, але одного дня вона все-таки помре. Це факт. Перша думка, яка прийшла мені в голову, коли я дізнався про хворобу Крісти: «Я знаю, де вона буде, якщо не переможе рак. Я знаю, що побачу її знову».

Ми молимося за зцілення доньки, але розуміємо, що ми не Бог. Ми не можемо вимагати, що він робив те, що ми скажемо йому. Ми слідуємо за ним, а не він за нами. Але врешті ми зрозуміли, що смерть неминуча, але питання, де ми проведемо вічність? І я дякую Богу, бо я впевнений, що моя сім’я та всі, кого я люблю, буде в небі з Христом. І наша молитва та бажання нашого серця – побачити там в небесах також обличчя багатьох-багатьох українців. Тому ми прагнемо, щоб вони пізнали Христа, бо він – дорога, правда і життя. І саме тому ми є тут, в Україні.

Текст – Надія Калачова

Фото – Мирко Лесюк