Юліан Чаплінський про руйнування й будівництво Львова. Частина перша

16169 1
Головний архітектор Львова про руйнівників міста, нівелювання ролі архітектора, силу відкритих конкурсів та розв’язання проблеми браку місць у дитсадках.

Начальник управління архітектури та урбаністики Львівської міської ради Юліан Чаплінський за менш ніж три роки на посаді став одним із найбільш згадуваних посадовців міської ради. Його прізвище не оминають увагою, коли йдеться про незаконні будови у Львові чи суперечливі на позір містобудівні рішення, як це було з проектом ремонту вулиці Бандери. Водночас Чаплінського хвалять за відновлення архітектурних конкурсів, завдяки яким у місті з’являться нові будівлі міського архіву та спорткомплекс на Сихові. Сам же головний архітектор нарікає на те, що у міста забрали низку повноважень і передали Державній архітектурно-будівельній інспекції, а також на те, що у Львові бракує виваженого діалогу про головні проблеми. Перша частина розмови Tvoemisto.tv з Юліаном Чаплінським.

Юліане, які найболючіші нині проблеми Львова пов’язані з архітектурою? Неконтрольована чи непланована забудова, житлова зокрема? У Львові чути багато нарікань на те, що місто часом видає дивні, на думку громадськості, дозволи – наприклад, нашумілий приклад із проспектом Чорновола.

Архітектура й урбаністика – це передусім дисципліна, яка дбає про комфорт міста, а не про фасади, кольори і такі речі, які люди чомусь асоціюють з архітектурою. Якщо проаналізувати всі проблеми, то насправді найбільша – це брак коштів. Коли ми дивимося на Європу, на те, яке там освітлення, як дбають про безпеку, то це залежить передусім від фінансів. Важлива й воля людей, які ініціюють зміни, і політична воля влади, яка повинна на це реагувати.

Як на мене, зараз в Україні скрізь – буквально сьогодні був у нас в гостях головний архітектор Луцька, ми знайомі з головним архітектором Києва, Ужгорода і багатьма іншими, – проблеми ті самі. Будь-яке будівництво сприймається як скандал. Це не є тільки наслідком вибуху Майдану і постмайданного синдрому, що «все погано», пошуку зради і тому подібного. Як на мене, це наслідки цілеспрямованої руйнації протягом років незалежності професії архітектора і повного нівелювання його значущості в суспільстві.

Якщо ми запитаємо містян, яких місцевих архітекторів вони знають, то, напевно, передусім вони будуть думати про чиновників. Навряд чи хтось назве якихось архітекторів сучасності, якими пишаються львів’яни. Я проводив не одну екскурсію спадщиною львівського функціоналізму 1930-х. На одній були дві літні сестри з Швейцарії, і коли я запитав їх, яких вони знають швейцарських архітекторів, вони мені перелічили з десяток імен – Петер Цумтор, Маріо Ботта, Герцог і де Мерон. Тобто вони знають їх як національних героїв. У нас мало того, що люди не знають архітекторів – вони ще й претендують на те, що розуміються на архітектурі. І, певно, це той головний момент, який спонукає до постійних скандалів і проблем.

Читайте також: Навколо хороших ідей. Юліан Чаплінський про принципи розбудови Львова

Водночас Львів – це місто, де роботи з громадськістю насправді ведеться найбільше. Ми провели за рік десятки містобудівельних рад. Я не відчуваю конфлікту зі спільнотою архітекторів: у мене з ними нормальні ділові конструктивні стосунки. Ми провели масу громадських слухань, різних урбаністичних слухань, які мали, зокрема, дорадчу функцію. В кожному з тих випадків я відчував при перших зустрічах із мешканцями страшну недовіру, пошук прихованих мотивів; десь тільки за години дві або на наступній зустрічі на ту саму тему люди випускають пару і починається більш-менш конструктивний діалог. Я це розумію – бо бачу аналогічні речі в Австрії й Німеччині. І бачу, що культура спілкування влади з людьми там є на значно вищому рівні. Іншого способу, як просто вичерпувати ті конфлікти, розмовляючи, не існує. І насправді не було випадку в моїй кар’єрі, коли я не міг роз'яснити щодо якогось об’єкта, чому ми вирішили так, а не інакше.

Читайте також: Асфальт чи бруківка? Якою бачить вулицю Бандери урбаніст із Амстердама

Будинок на проспекті Чорновола двічі розглядався на містобудівельній раді. Професіонали-архітектори порадили не робити пузатий будинок нижчим, однаковим із сусідами, а робити його «стрункішим», власне як об’єкт, який завершує ту композицію, що на сьогодні склалася.

Цей район з торговельним центром «Інтерсіті» і абсолютно різноплановими будинками, які не працюють між собою контекстуально ніяк, породили хаос, який підсилився десятками кіосків.

Місто дуже довго обговорювало ці два проекти з професійними колами – був задум підтримати ритм 16-поверхових будинків, завершити той «салат», впорядкувати і зміцнити його. Остання пропозиція полягала в тому, щоб відкрити більше простору  і, щоби було більше світла, зробити втричі вужчу будівлю лезом. Це питання архітектурної композиції, а не кількості метрів. Конструкція будинку стане складнішою, він стане дорожчим, але в об’єкті вже будуть вентильовані фасади, які служитимуть довше, він не буде тріщати, не забиватиметься брудом, як фасади штукатурені. Рада також поставила вимогу облаштувати біля будинку громадський простір, очистити його від кіосків, зробити перед ними променад, де люди могли б відпочивати й гуляти. І повірте – мені не соромно за жодний проект, який будується.

Закиди були, наскільки пригадую, не через проект і забудову саме там. Ішлося про те, що такий високий будинок будують на таких ґрунтах, бо там болото і ледь не карстові порожнини.

— Карстових порожнин там немає – вони є у районі від Трускавецької, тобто біля Сокільників, вздовж Стрийської, Кульпарківської, захоплюючи аеропорт. Це дійсно карстонебезпечні місця. І не йде мова, що там не можна будувати – просто там мусить бути інший тип конструкцій, інші вимоги.

А щодо болота, то все Чикаго – це болото на березі озера Мічіган. І хмарочоси стоять на болотах. Ніякого зв’язку між ґрунтами і висотністю насправді не існує – є лише питання ціни конструкції і фахівця-конструктора, який буде закладати фундамент.

У міста забрали повноваження говорити про сейсміку. На це є державна експертиза, яка перевіряє на міцність, на дотримання правил, яка перевіряє розрахунки. І вже, в першу чергу, головний архітектор проекту, а другу чергу експерт несуть відповідальність за дотримання будівельних норм, яких є сотні. На те, власне, архітектори і вчаться, щоб уміти з ними працювати і застосовувати.

У червні цього року було змінено підходи до того, хто має відповідати за ці містобудівні норми. Я так розумію, що від вас частину повноважень забрали. Це добре чи зле? І для кого добре? Для бізнесу, може, це і легше – але чи це добре для міста?

Безперечно, це рішення було написане бізнесменами для бізнесменів з великим впливом інспекції Архбудконтролю і її очільників у Києві. Бо згідно з тими змінами інспекція отримує просто крила божественні! Мені це нагадує, як податківці поводилися в часи Медведчука, коли вони могли зайти в будь-яку компанію і розірвати її повністю на шмати. І навіть коли вони програвали суди, їм за це нічого не було. І те саме ми маємо сьогодні в містобудуванні. Це все подають, що так зміцнюється контроль, а насправді посилюється вертикаль і корупційна схема догори, до самого уряду.

Насправді це один із кроків, спрямований на вбивство архітекторів як цеху, як потужних людей. Бо навіть за СРСР головний архітектор проекту не тільки працював на початку, а й вів проект до кінця. І був би нонсенс, якби він не вів технагляд, авторський нагляд. Він мусить підписувати дуже чітко кожен день, кожне відвідування в журналі авторського нагляду. І він підписував об’єкт при введенні в експлуатацію.

Також головний архітектор міста на той час – це була людина, яка мало того, що видавала обмеження або архітектурне планування завдання. Це людина, під якою була інспекція, і яка теж була при введенні в експлуатацію. А була ще й експертиза… Так коло, яке від міста починалося, містом і закінчувалося.

Що зробила держава Україна? Запровадила зовнішній контроль, забрала поняття «ескізний проект», забрала поняття «паспорт фасаду» і запровадила нам якийсь містобудівний розрахунок. Його може робити людина не просто без інженерної освіти – це може бути фахівець-логік, який вміє читати ДБН. У нормах написано, як рахувати містобудівний розрахунок: кількості паркомісць, кількості мешканців, щільності забудови, процент забудови тощо. І ці обмеження нам продали як європейський досвід. Але забули додати інше – що за європейським досвідом справді починається робота з містобудівних умов і обмежень, де архітектор чи забудовник може побачити в інтернеті всі ці документи.

Очевидно, що не можуть архітектура й місто бути укладене все по квадратиках – були різні епохи, поділи земель, приватні власності, все це нашаровується, і завжди є якісь нюанси. Тому архітектор мусить завжди і ті містобудівні умови витримати, і викрутитися якимось чином для девелопера. Тоді вони роблять ескізний проект, приносять у ратушу до департаменту містобудування і кажуть: дивіться, ось є містобудівні обмеження, а от є наш проект, хочемо зробити зі склом, чи в штукатурці, чи в цеглі. І головний архітектор, наприклад, Ляйпціґа перевіряє і каже – воно відповідає містобудівним обмеженням, але не є в контексті вулиць. Бо вулиця сформована, наприклад, в 1930-х – це баухаус, мусить бути певний фасад. Тому архітектура ваша може бути така, але бажано застосувати відповідний матеріал. Ми до 10 червня тримали удар дуже сильно, бо в наших руках була не тільки можливість перевіряти відстані до навколишніх об’єктів. Ми також могли розуміти, наприклад, скільки буде паркомісць, кількість квартир, скільки буде поверхів, вони справжні технічні чи ні. У нас містобудівні обмеження складалися з 28-30 пунктів.

І вже можна було розуміти чітко, якою буде будова.

Ну, не зовсім чітко – але то більше було видно. І архітектори були більше зацікавлені поділитися з нами інформацією, ніж зараз. Що зробила в червні влада? Вони кажуть, що це забагато і надто складно. І лишили фактично вісім пунктів, з яких перший – це назва об’єкту, другий – назва замовника… Тобто з цифр лишилися тільки гранична відмітка даху, процент забудови, щільність забудови, і то не в межах ділянки, а в межах кварталу або мікрорайону, хоча це точно неможливо зробити – тобто ця цифра взагалі нонсенс, її ніхто ніколи не вирахує. Це такий діапазон для маневрів і зловживань.

Я розумію вал невдоволення, але не можу кожному пояснити, що все вже не так, як було, скажімо, за покійного пана Швеця, який мав повноважень у десятки разів більше, ніж я. Але ми з цим боремося дуже простими методами. В першу чергу, це жадібні забудовники, які хочуть вийти поза допустимі межі. А це потребує додаткових погоджень містобудівної ради. Виконком пішов назустріч управлінню архітектури і постановив, що всі об’єкти, які заходять на містобудівельну раду, ідуть із макетами. Бо містобудівельний макет навіть школяреві зрозуміло покаже, як об’єкт потрапляє в середовище. Це дало феноменальний результат.

Інша ситуація – коли хочуть перевищити ці показники. Ми вимагаємо розробку детального плану території, точнішу документацію. А там уже і громадські слухання з’являються, де вже зовсім інший пакет графічних матеріалів.  Це тривалий процес, якому ми надаємо максимальної публічності: всі детальні плани є в інтернеті, всі громадські обговорення висвітлюють медіа, щоб люди могли ознайомитися з графікою і понаписувати різні «каки» в коментарях. Це дозволяє нам далі тримати хоч якийсь порядок у забудові.

А як би ви бачили цей процес в ідеалі? Щоби всі ці повноваження, про які ви говорили, повернулися під крило міста – чи це вже майже нереально? Бо якщо ми говоримо про великих будівничих Львова, то це були люди, які від ділянки, фундаменту і до даху, фасаду і впорядження цим займалися. Це була їхня відповідальність. Чи це є реально нині?

За Австро-Угорщини та Польщі архітектори були будівничими. Тобто наші Захаревич і Левинський насправді були тими, хто керував будівництвом. Це були девелопери, які мали неймовірну художню освіту, талант і смак. І тому ми маємо таку кількість феноменальних пам’яток. Щоразу керував процесом той, хто малював. А він розумів, що його цінність – це і фасад, і фактура, і мозаїка, і будь-який елемент. Він це робив, не продаючи якомусь барону, а сам собі – а потім уже доконаний об’єкт продавав.

Читайте також: Вілла Левинського, яка може зникнути, та її мешканці. Фоторепортаж

Якщо говорити про те, хто почав руйнувати Львів, то будьмо відверті: австрійці – це ті, хто перші зруйнували Львів, той княжий, середньовічний, готично-ренесансний. Вулиця Єфремова колись називалася Мулярською, бо там жили майстри фабрики Левинського. Вони були першими, хто почав викуповувати й руйнувати старі будинки, робити квартально-периметральну забудову й продавати апартаменти. Деякі будинки лишилися між торцями через те, що Перша світова війна зупинила процес. Поляки до чогось дісталися, до чогось ні: польські функціоналістичні будинки теж дуже часто зустрічаються у районі Нового світу. Був розроблений генплан, і вони рухалися за тією природною парцеляцією.

Радянська влада – це був другий варвар, який зруйнував Львів. Я вважаю, що найбільшого удару завдала радянська ідеологія, яка вирішила штучно створити місто селян і пролетаріату. Місто культури, місто бізнесу, місто парламентське, тобто культурний центр із приблизно трьома сотнями тисяч населення в один момент приєднують до села і перетворюють на місто з 750 тисячами населення. Такий вибух не міг пройти без ран, без експериментів – вдалих і невдалих.

Насправді, коли дивлюся на ці нові райони – Сихів, Стрийську, Наукову чи Мазепи, – бачу в них усіх відбиток свого часу. Радянська влада допускала з західної архітектури тільки те, що пасувало її політиці. А це був фактично лише Ле Корбюзьє і його школа. Ле Корбюзьє був видатний архітектор, новатор, але це була утопія, яка не прижилась у багатих, розвинених країнах.

На Заході все завжди іде від грошей і чіткого розуміння, звідки беруться ресурси. У нас же далі тягнеться розмова про те, що все повинна зробити держава. Я розумію, як тяжко буде з районами хрущовок на зразок Любінської. Бо наше законодавство зробило так, що люди є власниками квартир, але не є власниками будинків і землі. Тобто їм треба створити ОСББ і самим господарювати. І тут починається конкретна незгода, тобто люди кажуть «а чому ми повинні платити? От є місто – нехай воно робить фасад, утеплить, підсвітить, насадить дерева» тощо. Але це неможливо.

Читайте також: Створити ОСББ у Львові: все у ваших руках (насправді ні)

Люди можуть це зробити самі, коли вони є власниками споруд. Чому у Відні чи Парижі всі фасади відреставровані? Бо люди, які в них живуть, зобов’язані раз на п’ять років зробити повний ремонт фасаду. А якщо людина не має грошей на такі видатки, то вона не живе в центрі Відня. А в нас люди живуть у центрі Львова, в тих панських кам’яницях, вибивають вікна і ставлять пластикові, викидають двері, бо вони криві-косі, а  не реставрують їх, бо не мають на це грошей. Я вже не говорю про дах. Закон про особливості керування багатоквартирними житловими будинками забороняє приватизацію мансардних поверхів, підвалів і сходів. Виходить, що ми живемо в своїх анклавах, але стіна з іншого боку під’їзду вже не наша – і це не наша проблема. То уявіть собі в масштабах 750-тисячного міста, який прес має бути на міський бюджет, аби все це витримати.

Будьмо відверті: радянська архітектура (я вже не кажу про австрійську, польську тощо) зносилася. Ліфти, сходи зношені. Полагодити це все – величезні видатки. Поки не буде ухвалено закон, який змусить людей колективно думати і домовлятися, доти у нас пануватиме тотальний урбаністичний егоїзм.

Буквально рік чи трохи більше тому ви як очільник архітектури організовуєте відкриті конкурси на дуже масштабні й амбітні об’єкти. Принаймні наші читачі були дуже зацікавлені спорткомплексом на Сихові. Попри зацікавлення, лунали зауваження «а чому тільки на Сихові» й «а де будуть дороги» тощо. То насправді це буде тільки на Сихові – чи є якісь ще амбітні речі, які ви плануєте реалізувати найближчим часом?

Я завжди із заздрістю дивився на ту кількість конкурсів, які проходили в країнах Балтії, в Польщі, щойно вони вступили в ЄС. Я бачив феноменальні результати тих конкурсів. Коли прийшов на цю посаду, то пообіцяв, що в нас також будуть конкурси, бо під час спілкування з колегами у Спілці архітекторів старше покоління постійно наголошувало на тому, що все це проводиться нечесно, кулуарно. І я почав організовувати конкурси.

Причому не тільки від управління архітектури, але й рекомендувати конкурси приватним девелоперам, у тому числі у випадках складної містобудівної ситуації або коли потрібне унікальне вирішення. І найголовніше в бюджетних ініціативах– це можливість добитися якості поза Prozorro, бо в архітектурній галузі воно не працює. І слава Богу, що десь в Києві хтось до цього додумався, тож видали постанову Кабміну, яка говорить, що в разі проведення творчих архітектурних конкурсів не треба проводити торги на Prozorro. Конкурси, які ми вже два з половиною роки робимо, дали насамперед ажіотаж між архітекторами в Україні. І створили величезну довіру до нас.

А ще десь проводяться такі публічні конкурси?

Після нас заметушився обласний Миколаїв, просив нас у журі щодо площі Небесної сотні. Хмельницький також. І зараз Мінкульт запросив у журі нового конкурсу проектів ушанування Небесної сотні, бо перший провалився. Був створений сайт, проведено сотні нарад, громадських обговорень. І коли конкурс виграла італійська компанія, мені було прикро дивитися, як самі родини сказали – ми це не дамо зробити, нам це не подобається, ми цього не розуміємо.

Хіба справа тільки в родинах?

Власне, це такий болючий момент – мені здається, що, може, треба вичекати, витримати паузу, щоб минув якийсь час. Щоб ми не йшли в буквальні образи. Бо якщо їхати районними центрами, то постійно бачимо: ангел з хрестом, ангел з мечем або просто хрест… І це все настільки буквально. Якісь креативні та сучасні ідеї, знову ж таки, не зустрічають розуміння в людей.

Місто планує найближчим часом оголошувати великі архітектурні конкурси?

Цього року місто ще оголосить конкурс на громадський простір біля кінотеатру імені Довженка. А наступного року хочу провести конкурси на школу в районі житлового комплексу «Пасічний», конкурси на два садки на територіях, де детальними планами передбачено будівництво садочків, а також зробити на музичну школу на Личаківській. Є в нас така ідея: навпроти церкви Петра і Павла є закинута земля, яку регіонали хотіли вкрасти в міста і подарувати Московському Патріархату. Слава Богу, Майдан прийшов. Цю ділянку передали Винникам військові, там чудесна земля, там через дорогу шпиталь, збудований за проектом Левинського, а з іншого боку могла би бути прекрасна музична школа.

Є шанси, що ми домовимося з Винниками, зараз юридичний департамент веде перемовини. Але я в будь-якому випадку оголошу конкурс, навіть якщо землі не буде, але ми будемо розуміти, що є якийсь меморандум про співпрацю. Обов’язково зробимо конкурс на ідею, концепцію та якісь планувальні рішення.

Йдеться про перенесення музичної школи,  яка зараз розташована в будівлі біля костелу Антонія на Личаківській, розширення її та, можливо, додавання ще й дитячого садка. Там територія тягнеться в глибину і це чудесне місце. В зонінгу Личаківського району це вже позначено як дошкільний заклад.

До речі, про дошкільні заклади. Місто розбудовується, будуються мільйони квадратних метрів житла, а як із соціальною інфраструктурою? Чи влада міста має важелі, щоби змусити забудовників не лише позначати садочки на папері, але й реально їх будувати?

Я розкажу, як це роблять в Німеччині, бо ми на неї дивимося як на зразок. По-перше, там дозволяють робити садки по церквах, бо церква легше знаходить фінансування. По-друге, в них знижують оплату на половину, яку доплачує міський бюджет. А звідки беруться в новобудовах садки? Наприклад, місто має порожню ділянку, де метр коштує 50 євро. Виготовляє детальний план, нарізає дороги та інфраструктуру, передбачає садок і трамвайну колію, відтак рахує, скільки все це буде коштувати. І  виходить, що коли все це побудувати, то ціна метра квадратного зростає до 450 євро. Вони продають це девелоперам і кажуть: ви можете тут побудувати 14 тисяч квадратних метрів такої от висоти, але за цю ділянку платите 450 євро за метр. Бізнес платить і купує, а місто будує дороги, садки  і так далі. У нас взагалі такий механізм не пропрацьований, земельне законодавство із містобудівельним просто як на ножах.

Цей колапс породжено тим, місто не може продавати землі, не може бути бізнесменом, як у них.  Місто не має права й змусити забудовника збудувати садок. Але за два роки по всіх детальних планах, де зараз будуються житлові комплекси, скрізь передбачили, що будуть дитсадки. Особисто я домалював 20 садків, щонайменше 5 із яких будують або вже збудували.

У нас бракує трьох тисяч місць у садочках для дітей. Люди пов’язують це зі зростанням житлового будівництва, але це ніяк не пов’язано, бо шість років тому було зростання народжуваності, але зараз вона впала на третину. Нині в  нас школи не заповнені, ми розуміємо, що діти незабаром довчаться в садках, підуть у школи і хвиля «набряку» перейде туди. Тоді всі скажуть, що в нас немає шкіл, а садки спорожніють, тобто прийдуть до норми.

Звідки взялася ця нестача в три тисячі місць? Тисяча дітей, за офіційною статистикою, це діти з навколишніх містечок і сіл. Люди возять дітей у львівські садочки з Городка, Сокільників, Зимної Води тощо. Нестачу ще тисячі місць вирішує управління освіти – добудовує, розширює наявні садки. І ще з тих 20 садків, які ми внесли до детальних планів, 5 чи 7 із яких будуються,  мають дати ще тисячу місць.

Зараз багато говорять про майбутнє території Львівського автобусного заводу. Частину вже хочуть забудувати. А що мало би бути на цих площах у майбутньому? Адже зараз там усе поволі перетворюється на руїну.

Там усе погрузло в якихось схемах – продали, перепродали, ще раз купили, дуже темні речі діялися. Я дуже тішуся, що цей район не вирвали, бо це така територія, на яку точили зуби всі девелопери. Якби вона була доступна, якась велика акула ринку вже будувала б там житлові коробки. Але урбаністична концепція для пересічних європейських міст полягає в тому, що людина переважно де живе, там і працює. Бажано на роботу ходити пішки чи на велосипеді, щоби зменшити навантаження на дороги. Тому  бачив би майбутнє цієї території як підцентру ділової активності, але з вкрапленням житла.

Далі буде. У другій частині розмови – про Пелчинський став, візію майбутнього Львова і про те, чому Юліан Чаплінський передумав емігрувати.

Розмовляв Тарас Базюк

Фото Анастасії Гаврішової

Інтерв'ю Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!