Відчинена брама ніби кличе заглянути, що там – у дворику будівлі, зведеної ще графом Скарбеком, пам’ятки, яка так багато кому належить, що й нікому про неї подбати. Tvoemisto.tv пропонує подивитись, як живуть люди в одній із найдивовижніших будівель міста.

У великій зеленій споруді у центрі Львова, що займає цілий квартал між проспектом Свободи та вулицями Лесі Українки і Театральною – нині театр імені Марії Заньковецької і з десяток різних закладів: салон краси, бари, антикварна крамниця, стоматологія. А ще тут живуть люди – у будинку є більше 150 приватних квартир та чотири кімнати театрального гуртожитку.

Майже 180 років тому граф Станіслав Скарбек вирішив побудувати у Львові театр. Оперного тоді ще не було. Будівлю на болотяній місцині поблизу Полтви, що ще була на поверхні, почали зводити у 1833 році. В ґрунт тоді забили 16 тисяч дубових паль. У будівлі театру мав бути і готель на 300 номерів, і крамниці та кав'ярні, а також помешкання для акторів – усе майже як зараз.

Обшарпана національна пам’ятка

Сьогодні будівля різнокольорова – є частини пофарбовані у різні відтінки зеленого і в коричневий. А якщо підняти голову, можна побачити, що штукатурка осипається, на стінах – широкі тріщини, сиплеться і з балконів. Пластикові вікна, щоправда, виглядають акуратно, але навряд чи тут місце для них, адже будівля – пам’ятка національного значення.

Директор ЛКП «Айсберг», що обслуговує помешкання на Театральній, 23 і проспекті Свободи, 26, Роман Горошко у коментарі Tvoemisto.tv каже, що будинок загалом є у задовільному стані. Років із 10 тому тут частково замінили покрівлю, а недавно привели до ладу димовентиляційні канали, каналізацію, замінили трубу водопостачання, а за участі мешканців навіть відремонтували одну сходову клітку.

Єдина проблема, каже Роман Горошко, це фасад, з якого постійно обсипається штукатурка.

«Ми постійно наймаємо автовишку і знімаємо те, що відстало. Фасад потребує робіт капітального характеру», – додає він.

Керівниця управління охорони історичного середовища Львова Лілія Онищенко зазначає, що місто до будівлі нічого не має, адже помешкання – приватизовані, а театром опікується Міністерство культури.

«Якщо говорити про роботи на фасаді, то це пам’ятка національного значення і це мало би погоджувати міністерство культури. І фінансувати це мала би держава. Це пам’ятка, вона в охоронній зоні ЮНЕСКО і тут є державна власність», – резюмує чиновниця.

Директор театру Андрій Мацяк говорить, що відремонтувати усю будівлю державним коштом, неможливо, адже державний – лише театр. Тому споруда нині виглядає так.

«Не просто відремонтувати фасад, коли два вікна наші, а два – не наші», – каже він.

Андрій Мацяк скаржиться на сусідів. Розповідає, що не раз приміщення театру затоплювали, а бувало, що й пожежа спалахувала.

«Свої труби ми пильнуємо, а зайти на приватну територію – не можемо. Чимало квартир у цій будівлі здають подобово», – розповідає він.

Безнадійне відселення

Уже чи не з 20 років ідеться про те, аби відселити частину мешканців будинку. Це потрібно, говорить Андрій Мацяк, тому що театр сьогодні забезпечений приміщеннями лише на 50%. Через це, наприклад, бальну залу переробили у «малярку».

«Де наша малярка, де малюємо декорації, там раніше був зал для балів. Ми його перекрили і зробили складські приміщення. Це не нормально. Нам не йдеться про всю будівлю – не потрібно відселити 100 помешкань. Якби вдалось відселити 43, то цього б театру вистачило», – говорить Андрій Мацяк.

Він додає, що «у найближчому майбутньому» повернеться до цієї справи. А наразі треба відремонтувати дах.

Додамо, що ще у 2014 році місто зверталось до держави із питанням відселення людей. Тоді ішлося про те, що потрібно придбати трохи більше 50 квартир. Утім, із державного бюджету коштів на нові квартири не виділили.

«Батьківську хату не поміняю»

Нині про відселення людей із пам’ятки говорять радше як про міську легенду. Та деяким мешканцям це болить.

Гримнули двері – бачу пару. Запитую, чи живуть тут. Жінка розповідає, що приїхали до Львова із Дніпра на декілька днів і винаймають в будинку квартиру. Кажуть, що шукали помешкання в центрі, але що житимуть у сусідстві з театром, не знали. Вони веселі і вражені Львовом, схоже, навіть не помічають обшарпаних стін.

Згодом бачу старшу пару, яка виходить з брами, що веде у дворик будинку. Пані Зінаїда пишається, що живе тут. Розповідає, що колись, років із п’ятдесят тому, поміняла своє житло у будинку на Гвардійській (тепер вулиця Героїв Майдану, – Ред.) на квартиру у цій споруді. Каже, ніколи не шкодувала.

«На Гвардійській мали одну кімнату, тут – дві. Ми багато вклали у ремонт. У квартирі не було туалету – був по балкону, тож самі в хаті собі зробили. Скільки працювали, все вкладали у житло. Нині є проблеми з дахом», – ділиться мешканка «театрального» будинку.

Обходжу будинок. Зі сторони проспекту Свободи – ще одна брама. У подвір’ї з цього боку також розміщена електропідстанція, що живить Оперний театр. Її планували перенести ще десять років тому, але «віз і нині там».

Сюди я прийшла із Ярославом Кіргачем, який до 2019 року був актором у театрі Марії Заньковецької. Він живе у театральному гуртожитку більше 20 років.

«Дуже добре було – і місце праці, і житло. Якщо на 11:00 треба на роботу, то прокидався о 10:30 і встигав. Колись тут жило багато людей, які працювали в театрі, але з часом вони переїхали», – згадує Ярослав Кіргач.

Ми підіймаємось давніми рипучими сходами, занедбаними, але зі збереженим шармом. На внутрішньому балконі на третьому поверсі зустрічаємо пані Лесю, яка детально з’ясовує: чого ми тут ходимо, хто я і як у пана Ярослава справи з роботою.

Жінка щосили протестує, коли розмова заходить про «те безнадійне відселення», що про нього ідеться вже віддавна.

Пані Леся не скупа на оповідки – знає, як все було з часів самого графа Скарбека. Каже, той мав файну господарку, був не бідний і будував найбільший театр в Європі.

Вона розповідає, що їй 89 років, і пригадує, як бігала дитиною в дворі. 

«Тут було гамірно. Мої батьки з 1932-го року тут жили. Тато працював адміністратором театру при євреях, які тримали тут кіно. Я не мінятиму батьківської хати. Якщо є якісь проблеми, миримося або вирішуємо. А ремонт, то, може, і важне, але треба гроші. До речі, з іншого боку є заїзд, то там у подвір’ї коней тримали. Тоді трамвай був кінний, їх сюди заганяли на ночівлю», – розповідає пані Леся про все одразу.

«Поміняю на землю»

Ми виходимо з балкону, пан Ярослав звертає мою увагу на дошки, якими іду, каже: «Мій колега щиро боїться провалитися, як тут ступає». Підлога справді дірява. У під’їзді  тихо. Де відвалилась штукатурка, можна розгледіти дранку, дерев’яне перекриття.

У кімнаті гуртожитку тісно, тут багато книжок, давній сервант, вазони на підвіконні. Вікна виходять на проспект Свободи. Господар показує усе, як є, і каже, що навіть труби у туалеті відремонтувати не вдається – гуртожиток належить театру.

Ярослав Кіргач розповідає, що взимку у помешканні холодно. А через те, що будівля стоїть на болотах, – ще й сиро. Дехто, каже, пов’язує із сирістю хворобливість дітей, які тут жили.

«Мого кума старший син мав проблеми, поки не виїхали звідси. Ще одна працівниця з маленькою дочкою жили, то мали проблеми. У сусідів хлопець має проблеми з диханням», – перераховує він.

Чоловік розповідає, що, на відміну від сусідки пані Лесі, зовсім не проти відселення. Каже, не відмовився би навіть від земельної ділянки. Та, додає, його кімната не приватизована.

***

Лілія Онищенко розповідає, що проєкт із реконструкції театру подали на програму «Велике будівництво» і перший відбір він вже пройшов. Більше, каже, нічого сказати не може.

Про кошти з державного бюджету на ремонт пам'ятки національного значення говорять вже чи не 10 років.  Tvoemisto.tv звернулось із запитом про фінансування реставрації театру до міністерства культури та відповіді наразі не отримало. Так само упродовж двох тижнів ми намагались з'ясувати, хто відповідальний за пам'ятку, у Львівській обласній державній адміністрації, та нам повідомили, що «коментувати тут нічого». 

Тож будівля, із розмахом зведена графом Скарбеком, що займає цілий квартал у самому центрі Львова, із року в рік безнадійно скидає пелюстки свого фасаду.

Вікторія Савіцька

Олександра Бодняк

Фото Вікторії Савіцької

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.