«Якщо у племені хтось хворіє, потрібно вбити свиню і подивитися, який орган у свині хворий. Саме цей орган потім лікують у людини»

30 вересня Lviv Travel Club та Школа фотографії імені Дієґо Марадони провели у Парку культури імені Богдана Хмельницького благодійну «сушку» – виставку-продаж фотографій, привезених із подорожей. Виручені від продажу світлин кошти передали на благодійний проект «Каша для зайців» фонду «Крила надії» – спеціальне харчування для немовлят із вродженими вадами печінки. Частиною виставки стали лекції-розповіді львівських мандрівниць і мандрівників. Tvoemisto.tv занотувало найцікавіше; у першій частині – Непал, Індонезія та славетний університет у Каліфорнії.

Фото Володі Гринюка

Країна найвищої гори

«Два роки тому мій улюблений роботодавець став колишнім улюбленим роботодавцем, і в мене з’явилося два місяці вільного часу», – розповідає львівський мандрівник Володя Гринюк про передумови своєї першої поїздки до Непалу. Мандрівка так сподобалася, що минулого року він повернувся до Непалу вдруге, підтверджуючи туристичне гасло країни Once is not enough («Один раз замало»).

Ще років п’ятдесят тому Непал був закритий для туристів, і потрапити в країну можна було тільки з персонального дозволу короля. Однак у 1951 році Борис Лисаневич, виходець із Одеси, відкрив у Непалі перший готель. Лисаневич розгледів туристичний потенціал країни і вирішив займатися розвитком галузі. Він був другом тодішнього короля і домовився, щоб туристи приїжджали в країну без королівського дозволу. До того Непал відвідували хіба професійні альпіністи й дипломати. 

Володя Гринюк. Фото Людмили Смоляр

Людина, яка хоче приїхати в Непал, ставить собі три запитання: чи це не заскладно, скільки це коштує і що потрібно відвідати. В першу чергу лякає висота, адже деякі маршрути пролягають на висоті п’яти тисяч метрів. Застерігають, що в непідготовлених людей може початися гірська хвороба. Рішень є кілька: або не ходити високо, або поступово набирати висоту і давати організму час на акліматизацію. Володя Гринюк розповідає, що долають такий маршрут навіть ті, для кого Непал – перші в житті відвідані гори: «За грамотного підходу страх перед висотою та акліматизацією можна побороти й пройти висоту без жодних ускладнень».

Найбільша частка витрат на подорож – це сам переліт. Середня ціна становить 450 доларів, хоча можна відслідковувати акції та натрапити на дешевші квитки. Перебування в країні може коштувати менше, аніж переліт, залежно від тривалості.

Фото Володі Гринюка

Далі потрібно вирішити, куди іти. До базового табору Евересту? Чи в трек навколо гірського масиву Аннапурни? Обидва маршрути вважаються одними з найкрасивіших маршрутів світу.

Трек навколо Аннапурни колись був маршрутом буддистських паломників до священних храмів у долині Муктінатх, а з 70-х років відкрився для туристів. Одна з головних переваг треку – це різноманітність: знизу ростуть банани, а зверху лежать льодовики і височіють гори-восьмитисячники. Також трек різноманітний в культурному плані: внизу можна побачити, як живуть індуїсти, а нагорі – буддисти. А в долині Муктінатх, важливому центрі паломництва, є цілий храмовий комплекс, одночасно і буддистське, і індуїстське святилище. У цій долині варто залишитися хоча б на кілька днів, походити по навколишніх селах, побачити тутешнє життя. Багато місцевих є вихідцями з Тибету, а не непальцями. Попри те, що маршрут дуже популярний, на треку багато справжнього життя. Тут не все крутиться навколо туризму. Вважається, що трек нескладний, і його можуть подужати європейські пенсіонери. Детальніше про маршрут можна прочитати у блозі Володі Гринюка.

Фото Володі Гринюка

Найпопулярніший серед маршрутів у районі Евересту – це трек до базового табору. Тут усе робиться для туристів. З одного боку, це зручно: можна щодня приймати гарячий душ, мати доступ до інтернету та всі інші радощі життя, але з іншого боку, все значно дорожче й складно побачити автентику. Основний заробіток місцевих, – окрім хостингу туристів, – працювати висотними гідами і носіями. Успіх по-непальськи – це коли ти пару разів сходив на вершини, назбирав грошей і відкрив свій готельчик. Місцеві люди дуже позитивні і знайти з ними спільну мову легко. Хоч їхній бізнес і зав’язаний на заробітку з туристів, але всі розуміють, що якщо туристові сподобається, то він повернеться вдруге.

Фото Володі Гринюка

На треку є свої плюси: вісім-десять днів поспіль можна бачити найвищі вершини світу. А ще Еверест-трек – це історія світового альпінізму. В кожному лоджі (місцева назва ґестхаузів) можуть поділитися власними розповідями з історії альпінізму і показати фотографії. Як сувеніри розвішане старе спорядження, наприклад, льодоруби. На такі речі цікаво подивитися. Загалом, якщо хочеться побачити різноманіття – варто йти на Аннапурну, якщо більше цікавлять гори й альпінізм – у район Евересту.

 

Фото Дениса Куцевалова

Країна, де воюють за свиней

«Маршрут у Західному Папуа, провінції Індонезії, не надто доступний. У серпні, коли тут проходить фестиваль місцевої культури, з’їжджається рекордна кількість туристів: 200 людей. Протягом сезону також ходять по треку, але 10 туристів на місяць – це вже багато. Щоб пройти цей трек, потрібно отримати дозвіл», – розповідає мандрівниця Наталія Сениця. Вона відвідала Індонезію вже двічі і каже, що поїде туди знову.

У центральній частині Папуа є ізольована долина Баліем, куди можна дістатись лише літаком. Тому ціни там як у Швейцарії. У долині лежить місто Вамена, оточене горами, в яких живуть різні племена. Найвідоміші  –  ялі і дані. Для тих, хто любить соціальну антропологію, це неймовірно цікаво: племена керуються старими порядками, але водночас мусять жити за правилами 21-го століття, купувати одяг і посуд. Відстані там вимірюються днями: до того села два дні, до того три.

Фото Дениса Куцевалова

У серпні в долині Баліем відбувається щорічний фестиваль племен, більше схожий на свято для місцевих, аніж для туристів. На великому стадіоні кожне плем’я показує свою виставу, але їхній сенс не дуже зрозумілий туристам. Фестиваль триває три дні, але одного дня, щоб його побачити, достатньо. Потім можна вирушити в трекінг джунглями.

Фото Дениса Куцевалова

Племена, які живуть у джунглях, часом воюють між собою. Іноді через те, що хтось із одного племені вбив свиню, що належить іншому. «Спочатку ми думали, що це місцевий епос, але потім зрозуміли, що правда. Один із наших носіїв якраз походив зі села, де вбили свиню, і не хотів продовжувати маршрут. Носії настільки боялися, що просто сідали на землю і сиділи. Нам доводилося чекати, поки вони переведуть дух, а потім просто брати їх попід руки і вести далі. Через два дні ми дійшли до села, де була війна, а його вже не існувало: стояла тільки церква, а все інше було спалене», – розповідає Наталія.

Фото Дениса Куцевалова

Попри це місцеві мешканці ставляться до туристів привітно, завжди можна розраховувати на ночівлю в селах. Деколи, правда, влаштовують цілу виставу: якщо хочеш ночувати у селі, мусиш домовитись із вождем племені.

Фото Дениса Куцевалова

«На нашому треку нас обганяли босоногі жінки, які казали, що йдуть уже третій день, щоб продати картоплю у місті. Живуть вони у хонаях: це такі маленькі хатки, що за формою нагадують копиці сіна. В хонаї посередині горить вогонь, як правило, його не гасять. Чоловіки та жінки живуть окремо, у кожного племені є вождь, який вирішує, хто з ким одружується і як воно все має бути в селі. Один чоловік може мати більше, ніж одну дружину. Якщо у племені хтось хворіє, потрібно вбити свиню та подивитися, який орган у свині хворий. Саме цей орган потім лікують у людини», – розповідає вона.

Наталя Сениця. Фото Людмили Смоляр

Попри те, що місцеві люди доброзичливо ставляться до туристів, варто чекати пригод. Може трапитися так, що готелю, де заброньований ваш номер, не існує за тією адресою, яку вам дали; або гід, який супроводжує вас у гори, сам іде по цьому маршруту вперше. А ще місцеві мешканці не можуть повірити, що групу туристів може вести у гори жінка, тому вперто виписують перепустку на чоловіче ім’я.

 

Фото neucampusplanning.com

Подорож до мрії: як три тижні навчатися в Стенфорді

Подорожі можуть бути нетиповими. Саме такою вважає свою поїздку до США львів’янка Ірина Заяць. Якось дівчина вирішила, що мандри – не для неї. Є люди, які люблять фотографувати, пишуть звіти з подорожей, вміють спати в хостелах, де всі хроплять, цікавляться усіма музеями. Але це не про Іру. Зрештою, знайшовся тип подорожей, який їй до душі: поїздки до місць, чимось для неї особливих, таких, де вона завжди мріяла побувати.

Однією з її мрій було повчитися у Стенфордському університеті. І хоча у студентські роки такої нагоди не випало, мрія не зникла: «Я собі думала, що колись поїду в Каліфорнію, поселюся на кілька тижнів біля Стенфордського університету і просто ходитиму на лекції до професорів, які мені дуже подобаються. Я пробувала знайти в інтернеті інформацію про те, наскільки реально отак приїхати і, не будучи студентом, просто ходити на лекції. Конкретної відповіді не знайшла».

Виявилося, що Стенфордський кампус відкритий для всіх, а також є сайт із графіком усіх лекцій, курсів і списком професорів з їхніми електронними адресами. Нікого не збентежило, що на лекціях присутня стороння слухачка: «За весь час, що я там була, трохи більше трьох тижнів, мені ніхто не сказав, що не можна відвідувати лекції, а коли я підходила до професорів і представлялася, ні в кого не виникало думки, що мені там не варто бути. Логіка така: якщо я професор і в мене є знання, а ти зараз тут і в тебе є питання, то я готовий тобі відповісти».

Фото Людмили Смоляр

У Стенфорді Ірина познайомилася з людьми, якими захоплювалася і цікавились, наприклад, із директором інкубатора стартапів Y Combinator  Семом Альтманом і автором книжки «4-годиний робочий тиждень» Тімом Ферріссом.

Для подорожей такого формату непросто знайти компанію: потрібно, щоб інша людина мала подібні інтереси – хотіла кілька тижнів ходити на лекції, мала достатньо вільного часу і грошей. Але Ірина запевняє, що і самій у такій поїздці не було нудно:  «Не було такого, щоб я не знала, що робити ввечері, або хотіла кудись піти і не знала, куди і з ким. Попри те, що я класичний інтроверт, я себе змушувала кожного ранку виходити з помешкання і бути дуже відкритою до будь-яких досвідів і спілкування: не ходила з навушниками у вухах, у кав’ярнях знайомилася з людьми».

Витрати у такій подорожі – це вартість перельоту (близько 800 доларів), оренда житла (на Airbnb зняти помешкання можна за 80-100 доларів на добу, і що завчасніше бронювати, то дешевше вийде) і поточні витрати (близько 50 доларів щодня). Шукати помешкання Ірина радить найближче до того місця, де плануєте проводити найбільшу кількість часу. Остаточний бюджет поїздки дівчина не підбивала, аби не засмучуватися.

Людмила Смоляр