За результатами цьогорічного World Happiness Report, Україна з не дуже високим індексом щастя займає 110 сходинку з-поміж півтори сотні держав. Попри те, українці – найбільші оптимісти щодо щастя майбутніх поколінь. Чому на 30-му році незалежності в країні так мало щастя і як нам навчитися бути щасливими,Tvoemisto.tv дізнавалося разом з львівськими науковцями – засновниками Українського Інституту дослідження щастя Уляною Лущ-Пурій і Романом Пурієм та істориком філософії Андрієм Дахнієм.

Вимагаємо щастя

Арістотель казав, що щастя – це найвище добро, блага ціль, до якої людина рухається все життя. Воно є комплексним явищем і складається з різних емоцій, не тільки позитивних. Ми схильні думати, що будучи засмученими вчора чи сьогодні, наше щастя минуло, аналізує дослідниця Уляна Лущ-Пурій. Насправді, за теорією евдемонізму, це тривалий стан.

Коли ж говоримо про визначення щастя в країні, отриманий показник швидше відображає не суб’єктивне відчуття окремого громадянина, а можливості мешканців для процвітання в цій державі.

«У формуванні рейтингу щасливих країн враховуються, наприклад, очікувана тривалість здорового життя, якість, свобода вибору, вільний доступ до можливостей. До речі, цікавою ментальною рисою, яку беруть до уваги дослідники, є щедрість. Так само впливає екологічна ситуація, корупція, ВВП на душу населення. Тому цей показник не відображає насправді щастя людини», – пояснює експертка.

Цікаво, що у рейтингу World Happiness Report найвищу позицію Україна займала у 2014 році – тоді у нас було 87 місце. Після того «впали» донизу, і у 2018 році досягнули піку – 138 сходинки. Упродовж останніх трьох років, зауважує директор Інституту дослідження щастя Роман Пурій, відбувається підйом.

«Ми фактично повернулися до позиції 2015 року (ред. – 111 місце), і зайняли 110 місце. Дослідження показали, що дуже важливим у відчутті себе щасливим є відповідність наших очікувань і отриманого результату. Українці мають завищені вимоги до життя, тому як наслідок – розчарування. У жителів скандинавських країнах – менші очікування, але вони беруть на себе більшу відповідальність за щастя і добробут. В Україні бачимо сліди патерналістського виховання, коли винна держава, президенти, чиновники. Відхиляючи маятник в одну сторону, обов’язково отримуємо зворотнє коливання», – розповідає науковець.

Згідно з міжнародним опитуванням, 95% українців певні, що влада має відігравати важливу і чітку роль, піклуючись про щастя населення. При цьому 76% громадян нашої країни думають, що керівництво держави їх не чує.

Науковці пов’язують різкий спад індексу щастя в Україні після 2014 року з війною та економічними кризами. Коли люди психологічно звикають до нещасть, вони намагаються вирішувати проблеми, з якими зіштовхнулися, більш конструктивно.

Нас не вчать бути щасливими

Львівські дослідники трактують відчуття щастя як усвідомлене перебування в зоні комфорту і процвітання на трьох рівнях – біологічному, соціальному та духовному. Пояснення щастя лише через суб’єктивну призму називають невіглаством.

«Трьохрівневий підхід означає, що людина передусім має певну мету в житті і відчуває свою значущість. У XXI столітті відбулася релятивізація цінностей, для однієї істини існує немало альтернатив. Кожен з нас самотужки визначає, що є сенсом життя і як його прожити», – каже Уляна Лущ-Пурій.

Ще до початку війни південні та східні регіони України вважалися більш депресивними. Хоча матеріальний добробут там не був нижчий, аніж на заході чи в центрі країни. Тому, зауважує експертка, особиста культура щастя – не єдиний фактор. Важливим є культурне середовище, що нас оточує.

«Має значеня те, як людина вихована, які цінності вона закладає у фундамент, що для неї важливо – сім’я, кар’єра чи розваги. Такий ціннісно-культурний аспект пояснює, чому, незважаючи на матеріальний добробут, люди не є щасливими», – додає Уляна Лущ-Пурій.

Нещасливі батьки – щасливі діти

Більше, ніж у власне щастя, українці вірять у щастя своїх дітей. Як показує опитування, з показником аж 85% наша країна – лідер в рейтингу. Імовірно, такий результат зумовлений непростим соціально-політичним та економічним життям в минулому.

«З одного боку, ця надія – чинник теперішнього щастя людини, тобто сьогодні мені погано, але я сподіваюся, що завтра буде краще, щастя прийде в майбутньому і мені від того легше. З іншого боку, це замкнуте коло. Діти копіюють сподівання своїх батьків, і теж чекають, що їхні нащадки виростуть і житимуть у кращій державі», – каже дослідниця.

Нам потрібно вчитися бути щасливими, створювати собі умови для цього тут і зараз. Дитина не може рости щасливою в сім’ї, де не культивується щасливе життя.

«Щоби ми дітям не розповідали – чи в школі, чи вдома, вони не стільки слухають, що ми говоримо, скільки дивляться, що ми робимо і як живемо. Переймаючи від своїх батьків формулу нещастя, діти не можуть вирости щасливими. Хіба що трапляються феномени, які вириваються за межі сім’ї і черпають формулу щасливого життя з інших джерел», – доповнює колегу Роман Пурій.

Прагнучи щастя для дітей, українці керуються чинниками,  які не мають прямого відношення до кореляції відчуття щастя. Наприклад, батьки хочуть, щоб діти мали вищу освіту, добре заробляли. Але людина з вищою освітою чи з високооплачуваною роботою теж є нещасливою.

«Потрібно вчити дітей шукати мету життя, сродну працю, як казав Сковорода. Дослідження показують, що людина в улюбленій професії є значно щасливішою, навіть якщо робота є менш оплачуваною. Дітям варто давати правильні цінності», – зауважує Уляна Лущ-Пурій.

Крім того, українці схильні пробачати собі власне нещастя. Ми не готові брати відповідальність сьогодні, натомість чекаємо, що все минеться, і колись таки заживемо щасливо.

Філософ Андрій Дахній оптимістичні погляди щодо щасливого майбутнього пояснює вмінням українців пристосовуватися до подій та епох.

«Якщо оглянутися на історію, то два українські майдани таки перемогли, попри різні погляди і думки. Чого, наприклад, не вдалося в Білорусі. Напевно, такі речі також вселяють відчуття того, що ми щось можемо змінити, принаймні для дітей. Незважаючи ні на що, українці вміють пристосовуватися. В цьому сенсі ми гнучкі, динамічні, історія теж цьому навчила. Думаю, наше лідерство щодо оптимізму за майбутнє дітей має втішити», – каже він.

Щастя в обмеженні?

Матеріальний добробут і відчуття щастя – поняття прямо не пропорційні. Жителі менш розвинутих країн можуть відчувати себе більш щасливими, аніж прогресивних. Філософ Андрій Дахній погоджується з думкою, що у наших громадян надто високі вимоги, які впливають на рівень щастя. Крім того, важливою є нестабільність у різних відношеннях – політичному, економічному, соціальному.

«Звичайно, війна впливає. Якщо в родинні є син, який виростає, тривожність, невпевненість в завтрашньому дні обов’язково буде. Ми любимо вважати, що криза є можливістю для змін. А китайці казали, що народитися в часи перемін – це найбільше прокляття. Хоча людина здатна до змін, постійна невизначеність не вселяє відчуття щастя», – трактує філософ.

У сучасному світі ми маємо можливість вибору. Порівнюючи себе з іншими, розуміємо плюси і мінуси, і від того індекс власного щастя змінюється.

«Я – людина Радянського Союзу за народженням і формуванням. Тоді поїхати в Польщу чи Болгарію було найвищою мрією. Тепер ми дуже багато подорожуємо, і якщо порівняти Україну з іншими державами як-от Люксембург, точно не на нашу користь. Колись люди менше бачили, менше порівнювали, тому вважали себе щасливими. Якщо у тебе два телеканали, з яких чуєш про чудову країну соціалізму, який переміг, а кляті буржуа визискують нещасних пролетарів, переконатися в іншому нізвідки», – розповідає Андрій Дахній.

Інша передумова, яка позбавляє нас відчуття щастя, має політичне підґрунтя. Це корупція та слабкі інституції, неповага до закону, так званий вічний анархізм. Результати міжнародного опитування пітверджують негативне ставлення українців до провладної верхівки. Близько 95% громадян не вірять у можливість жити без корупції.

«Завжди порушую тему зі студентами – українець, який живе тут, і той, який виїжджає за кордон. У Берліні чи Празі він не кине недопалок на асфальт. І той самий українець, приїхавши сюди, може це зробити. Так само про хабар там ніяким чином не йдеться, а тут – будь ласка. Подвійні стандарти, і я би сказав, пострадянський спадок. Це роз’їдає і ніколи не створить гармонію психологічно», – роздумує історик філософії.

Місія «стати щасливими»

Отож, щоб бути щасливим, треба мати мету, відчувати сенс і на шляху до того отримувати насолоду, каже дослідниця щастя Уляна Лущ-Пурій. Але є особливість, яка пояснює, чому, живучи у вільній європейській країні, українцям досі бракує відчуття повноцінного щастя.

«Кожна людина думає, що поставлена ціль зробить її щасливою, а досягнувши, розуміє, що цього мало. Ми – незалежні, тому мали би бути щасливими. І справді, покоління, яке виборювало незалежність, стало щасливим, бо здійснило свою мрію. Але це – нетривале відчуття, бо життя не склалося так, як хотіли, і обставини внесли певні корективи. Сказати, що ми досягнули незалежності і це – запорука щастя, не можемо, на жаль», – пояснює експертка.

Щоразу, отримуючи бажане, нам чогось бракуватиме, не буде відчуття значущості. Зрештою, щастя нашої України залежить від нас самих.

«Немає щасливої країни, є країна щасливих людей. Передусім кожна людина повинна взяти на себе відповідальність за щастя і не чекати, що хтось її ощасливить. Найперше виховуймо в собі, своїх дітях культуру щасливого життя, закладаймо правильні цінності. Намагаймося на своєму місці покращувати світ ззовні, тоді буде нам щастя», – радить експертка Уляна Лущ-Пурій. 

Напередодні редакція «Твого міста» провела опитування серед читачів, без чого не було б вільної країни. Ми отримали безліч відповідей, але якщо підсумувати, то відновлення незалежності стало можливим завдяки зусиллям невиправданих романтиків, які в різні часи за неї боролися і продовжують тримати оборону. Кожен у свій спосіб та у свій час. У спецпроєкті «Наша Незалежність» ми розповідаємо історії непересічних львів’ян, з якими сьогодні легко можна перетнутись на стареньких вуличках Львова. Тих, без кого не було б нашої Незалежності. Тих, про кого читатимуть у підручниках з історії наші діти.

Отож, у спецпроекті «Наша Незалежність» ви прочитаєте:

• Спогади 95-річного Ігоря Юхновського, почесного львів’янина, який розповідає про те, як готувалася постанова про проголошення незалежності України, чому комуністи погодились на референдум та чому без Львова тут не обійшлося.
• Розповідь про те, як львів’янам Андрію Гречилу та Івану Турецькому дали лише тиждень на те, щоб доробити герб України.
• Розповідь очевидців про те, як Львів став одним із перших міст, де офіційно підняли синьо-жовтий прапор та де він зберігається.
• Розмову з 92-річною мовознавицею Олександрою Сербенською про те, чому українська – у гіршому становищі, ніж мови у Естонії, Латвії та Литві, та як збагатити своє мовлення.
• Історію священника, який проводив літургії у підпіллі, тричі потрапляв до ізолятора через заборонені прилюдні молебні, але зміг передати українські традиції.
• Історію двох львів’ян, які п’ять років обороняли Україну у війні з Росією, а нещодавно відкрили кав’ярню у Львові, де замість килимка – під ноги кинули прапор так званої «ДНР».
• Роздуми експертки з «Інституту щастя» та філософа Андрія Дахнія про те, чому Україна 110-та у рейтингу Всесвітнього звіту щастя. Чи можемо ми на 30-му році Незалежності навчитись бути щасливими та що для цього треба.
•  

Юлія Осим

Фото з архіву авторів та ілюстративні

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.