Tvoemisto.tv проїхалось львівською маршруткою та поспілкувалося з її водієм: про пасажирів, зарплату та туалети, яких немає у Львові. На думку пана Романа, що їздить на маршруті №33, водії маршруток нікуди не зникнуть зі Львова – хіба що пересядуть на автобуси.

Уранці на вулиці Січових Стрільців прохолодно: студенти Львівського університету п'ють гарячу каву в очікуванні останніх іспитів, перехожі поспішають на роботу. На зупинку під'їжджає маршрутка №33.

– Ви до мене? Прошу, сідайте поруч, – каже пан Роман та вказує на місце біля водійського сидіння.

Пану Роману – 62 роки, і дві третини свого життя він віддав автомобілям. Каже: сидіти за кермом для нього – як ходити пішки, нічого незвичного, єднання з технікою доведене до автоматизму. Свою роботу він, водій маршрутки, розпочинає зранку. Зміна триває вісім годин, згодом його заміняє інший водій. Тож на одній машині впродовж дня їздять двоє водіїв.

– На маршруті має бути вісім машин. Вони від 7-ї до 8-ї починають виходити на маршрут, – каже чоловік і заводить мотор. – Сьогодні я їду першим, завтра – другим, потім третім, четвертим, і так по колу чергуємося з іншими водіями.

Роман дивиться в салон та каже:

– Пасажирів набрав, можна вже їхати.

Маршрутка під керівництвом Романа новенька – каже, що підприємство отримало її півтора року тому.

– Якби в мене спитали, яку машину я хочу собі, – сказав би, що найновішу. А з маркою вже потім будемо розбиратися. Так і з маршруткою: нові деталі, контакти – запас міцності набагато довший, ніж на стареньких машинах, – каже він після того, як маршрутка рушила з кінцевої.

Дорога біля головного корпусу Львівського університету імені Івана Франка ще має на собі сліди нічного дощу. Машина їде по бруківці та час від часу розбиває калюжі. Ще нещодавно в місті не вщухали дискусії про доцільність збереження бруківки на дорогах Львова.

– Якщо падає дощ, то їхати по бруківці майже так само, як їхати по ожеледиці. А якщо їхати догори – то хоч машина й нова, а в салоні все буде гриміти, – каже водій.

Читайте також: (Не)довести Львів до межі. Навіщо місту План сталої мобільності

І справді, в машині доволі важко розмовляти, поки вона їде бруківкою.

Пан Роман вважає, що маршруткам не вистачає відгородження водія від пасажирів, як у великих автобусах. Чоловік віддає до салону решту та починає говорити про збір грошей з пасажирів:

– Наші колеги їздять працювати в Польщу. Там вони просто керують автомобілем, і їм виплачують зарплату. Ми ж тут збираємо гроші, а це – завжди додаткові нерви. Хоч зарплату ми отримуємо за години відробки, а не за зібрані кошти, це додає додаткової напруженості. А зарплату хотілося б мати більшу. Була б достатня зарплата – наші хлопці не їздили б заробляти за кордон. Тисячу доларів додому вони можуть привезти.

Щоб влаштуватися водієм маршрутки у Львові, треба мати водійські права категорії D, яка дозволяє керувати автобусами. Також обов’язковий трьохрічний стаж водіння.

– Потім вже потенційного кандидата проганяють по різним маршрутам – таке собі стажування, перевірять на знання правил дорожнього руху, – розповідає Роман.

Робочий день водія маршрутки розпочинається з перевірок. Зранку водії беруть обхідний лист і йдуть до лікаря. Він перевіряє кількість проміле у крові та вимірює тиск.

– Далі я йду до машини. Заводжу її, дивлюся, чи все з нею нормально. Потім виїжджаю – її перевіряє механік. Якщо вже на маршруті у машини щось відвалилося – водій залишає заявку. Є два механіки, які дивляться на машину і передають її в ремонтну зону, де її безпосередньо ремонтують.

Після невеликої паузи Роман киває мені на дорогу і каже:

– Раптом машина, стара чи нова, потрапить у яму – і все. Буду змушений стояти, чекати техніків, а не працювати і заробляти гроші.

У цей момент в маршрутку заходять чергові пасажири і починають скидати на простір біля водія гроші за проїзд. У пана Романа під рукою лежать квитки – вони обліковуються та мають видаватися кожному пасажирові. Один чоловік передає Романові 5 грн, а той у відповідь простягає руку з квитком. Чоловік віддає гроші та, не звертаючи уваги на квиток, проходить далі у салон. Пан Роман каже:

– Ну от міг би взяти собі квиток. Я їм даю – а вони не беруть. Ну, то їхня справа.

За декілька зупинок біля водія назбиралася вже солідна купа дрібних грошей. Питаю, скільки ж може зібрати водій маршрутки за одну поїздку.

– Кожного разу може бути по-різному. Порахуйте, скільки у нас місць – разом мало би вийти 90 грн. Але ж серед усіх пасажирів є і такі, що не платять. Але я ж нічого не виграю, якщо зупинюсь посеред дороги та буду чекати, поки всі розрахуються. Ну, добре, я постою, а водій, що їде за мною, обжене машину та збере людей на два графіки. Навіщо мені це заради 5 грн?

На черговій зупинці жінка, що сиділа у маршрутці ще до того, як до неї зайшов перший пасажир на кінцевій зупинці, піднялася та попросилась вийти. У відповідь Роман усміхається та каже: «Будьте здорові, пані!».

– Люди мене знають, і маленькі, і великі. Цим маршрутом користуються лікарі, студенти університетів Франка та Політехнічного, професори. За роки роботи багатьох із них я знаю в обличчя. Їздять актори театрів, музиканти з Опери: трубач Ігор, одна скрипалька. Письменник Роман Коритко їздить із нами. Коли видав збірку – подарував мені, – розповідає водій, не зводячи очей із мокрої дороги.

Проте не з усіма пасажирами знайти порозуміння видається легкою справою. Роман згадує про жінку, яку віз за декілька днів до нашої з ним зустрічі.

– Сідає і каже: «Посвідчення». Було би добре, якби вона сказала, яке саме в неї посвідчення, – а вона мовчить. Потім питає: «А що ви, не знаєте?». Я, чесно кажучи, не пам’ятаю її особисто, тож звідки я маю знати, яке в неї посвідчення? Каже, що пенсійне. Я їй пояснюю, що пенсіонери мають сплачувати за проїзд, а вона мені: «То неправильно!». І що я можу зробити з такими, як вона?

Тим часом маршрутка зупиняється, і у відчинені двері заходить більше десятка людей. Розмова з Романом переривається, адже люди водночас починають скидати гроші та вигукувати:

– Один!

– Два!

– Та ні, там на всі було, передайте!

Деякі пасажири сприймають мене за помічника водія та передають гроші особисто мені. Поки пан Роман шукає дрібні банкноти на решту, починаю йому допомагати та приймати гроші за проїзд.

– Бачите, ви мені допомагаєте. А було б добре, якби запровадили електронний квиток – і хай сідає, хто хоче. Я би собі їздив, не нервувався. Потрапив би у затор – стояв би собі спокійно, а зараз маю усіма правдами та неправдами об’їжджати. Але я так зрозумів, що його запровадять, коли я вже не буду працювати, – каже він та сміється.

Розмова зводиться до того, як саме місто має забезпечувати львів’ян інфраструктурою. Роман згадує тему, що, вочевидь, хвилює усіх водіїв громадського транспорту Львова:

– Я би облаштував туалети для водіїв у місті. Бо куди нам в туалет ходити? На деяких кінцевих є така можливість, але для цього я маю забрати усі документи, закрити машину і витрачати багато часу. А де в центрі можна сходити в туалет? – я розгубився і не знайшов відповіді. – Мене тішать горе-люди, які сміються з водія, що змушений ходити в туалет під машину. А вони покажуть, куди б він мав сходити натомість?

Продовжуючи тему комфортності міста, питаю Романа про рішення міськради відмовитись від маршруток. Він усміхається: «Прапор у руки! Усе одно водії будуть потрібні, наша професія не зникне. Не буде маршрутки – будуть автобуси».

Читайте також: Порахувати пасажирів. Як Львів хоче позбутись маршруток

На наступній зупинці з маршрутки виходить старенька бабуся з ходунками. Цікавлюсь в Романа, що робити, якщо в маршрутку треба потрапити людині з інвалідністю на візочку.

– Чесно кажучи, я ніколи не бачив у маршрутці людей на візках. На задніх дверях є пандус, який можна відкинути та впустити людину в салон. А так люди заходять спокійно – он бабуся ж нормально вийшла з маршрутки, – відповідає він.

Натомість на випадок, якщо в салоні комусь із пасажирів стане погано, Роман каже, що завжди має поруч із собою нашатир.

Нашу розмову раптово перериває пасажирка, що стоїть поруч:

– Вам не соромно у такому вигляді перевіряти маршрутки? – звертається вона до мене.

– А що не так із моїм виглядом? І хіба я казав, що перевіряю щось?

– Я бачу, що ви перевіряєте – для чого ще ви фотографуєте чи задаєте питання. Давайте я вас сфотографую, – вона проходить повз, сідає на вільне місце та починає шукати у сумці телефон.

– Жіночка, ну ви що, – долучається до розмови Роман.

– Я їду на базар, а не перевіряю вас! – каже вона Роману та звертається до мене: – А вам не соромно у шортах перевіряти? – питає вже мене і дістає телефон, де намагається знайти камеру. Я пропоную їй допомогти, а коли вона нарешті наводить на мене камеру, посміхаюся та представляюсь журналістом.

Жінка одразу заспокоюється та на наступній зупинці виходить із маршрутки. Здивований раптовою розмовою, помічаю, що Роман не відчинив задні двері для входу пасажирів – чомусь так роблять більшість львівських водіїв у маршрутках. Роман пояснює це тим, що люди можуть знехтувати оплатою проїзду та сховатися позаду. А на моє зауваження про те, що у Києві водії відчиняють усі двері для входу, відповідає: «Може, у Києві люди більш чемні, якщо там водії пускають пасажирів у всі двері».

Біля водія не видно жодних зайвих речей – окрім розкиданих грошей, все виглядає охайно та прибрано. Одразу згадуються водії, котрі обвішують себе різними дисками, оберегами чи іконами.

– Ви розумієте, людина може виїхати з села, а село з людини – ні, – хлопець, що стояв одразу за водійським сидінням разом із деякими пасажирами позаду чує нашу розмову та починає сміятися. – Ви, напевно, зрозуміли, до чого я. Такий смак мають люди.

Одразу згадую тему музики у салоні та питаю в Романа, чи вмикав би він музику, якби це було дозволено законом.

– Як любить людина рок-н-рол, а я не люблю, то чому я маю це слухати? Не треба нав’язувати свою музику. Якби її все ж можна було вмикати – а я не маю такої системи, – то вмикав би щось українською мовою. Патріотична музика, може б, закладалася в людей в голові, може, щось би люди запам’ятовували, почали би більше любити Україну.

На черговій зупинці чутно дзвінок – Роман дістає старенький телефон та недовго з кимось спілкується. Згодом обертається до салону та вигукує: «Там аварія, їдемо в об’їзд по Бандери!». Дивиться на мене та каже:

– Треба об’їжджати. Як аварія, то що робити? Можу стояти у пробці, а можу об’їхати – людям же треба потрапити туди, куди вони їдуть.

Питаю у Романа, чи може якось водій самовільно з’їхати з маршруту:

– А як з’їхати? Зайдіть у телефон – у вас там GPS працює. То як водій може з’їхати з маршруту, якщо міська рада дивиться за кожною машиною? Якщо вже хтось з’їжджає – то це хіба якщо водію погано. Тоді слава богу, що з’їхав, про людей подумав.

Із вулиці Дорошенка маршрутка під’їжджає до вулиці Січових Стрільців – місця, де розпочалася наша розмова. Пан Роман випускає з маршрутки людей та, дивлячись у скло заднього бачення, каже:

– Хлопці, постійте хтось, будь ласка, на дорозі, покажіть водіям, що я маю розвернутися тут.

Із маршрутки виходить хлопець та чекає, поки машина не розвернеться так, щоб стати на свою кінцеву зупинку. Пан Роман махає парубку, і той дає сигнал іншим машинам – можна їхати. Роман відчиняє двері та випускає пасажирів. Замість них у маршрутку заходять нові студенти та професори, жінки та чоловіки, які іноді не платять за проїзд та поспішають у своїх справах.

Микита Гладченко

Фото автора

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.