За кілька днів в Україні відзначатимуть День Соборності, історія якого є показовою для українців і через 100 років. Як нації скористатись із цих уроків історії та навіщо шукати її перетину із сучасністю? На чому варто акцентувати увагу та навіщо мати певну дозу «національного егоїзму»? І до чого тут заможність та задоволеність життям? Про це в інтерв’ю Tvoemisto.tv розповів журналіст, публіцист, історик і автор книги «Справа Василя Стуса» Вахтанг Кіпіані.

Найперше – комфорт

На думку Вахтанга Кіпіані, національна самосвідомість не може опиратись тільки на історію – важливо і те, як ми живемо у країні зараз. Тому, говорить він, спочатку потрібно забезпечити базові потреби людей, що зменшить кількість підстав для еміграції і, як наслідок, відтік талантів з України. 

«Якщо ми не зробимо життя в країні нормальним, то історія не допоможе, бо людина хоче бути одягненою, нагодованою, мати автомобіль, квартиру і можливість дати життя і розвиток дітям. Якщо ці базові потреби не будуть задоволені, то навряд людина думатиме про, наприклад, відвідування краєзнавчого музею».

Проте, уточнює Вахтанг Кіпіані, якщо почергово займатися лише якимось одним напрямком, це не призведе до значних зрушень – потрібен комплексний підхід:

«Коли кажуть, що давайте спочатку наведемо лад з економікою, а потім займемося цвинтарями чи перейменуваннями – це неправильний підхід. Треба одночасно проводити і декомунізацію, і реформи, щоби життя людей в Україні стало кращим і підстав для еміграції, пошуку карти поляка або угорського паспорту було менше». 

Читайте також: Українці ніколи не жили так добре, як зараз. Євген Глібовицький про травму і усвідомленість

Разом з тим, нема проблеми у тому, що люди можуть обирати, де їм жити, каже Вахтанг Кіпіані. Але держава, зі свого боку, має дбати про комфортне життя людей тут.

«Через те, що ми не робимо правильних кроків, ми програватимемо і на історичному, і на побутовому рівні. Треба розвивати музеї, відновлювати пам’ятки, але також – боротися з корупцією і посилювати армію. Наразі ж в нас є окремі інститути, які поки що в систему, на мій погляд, не складаються», – каже публіцист.

Забагато історії

«Без історії не може відбутися суспільство, але забагато історії – теж шкідливо», – цитує професора Ярослава Грицака Вахтанг Кіпіані.

Історія допомагає бути добрими громадянами, розуміти причини та наслідки сьогоднішньої ситуації, а також – виробити свою принципову позицію. Але, пояснює журналіст, історії не має бути більше за щось, адже сенс у тому, щоби вона обов’язково посідала своє місце, але не займала ще й інше:

«Є речі, без яких ми не можемо відбутися як нація. Тому історія має посідати певне місце у творенні суспільства, конкретної людини, але так само має бути і політика, і культура, і церква».

Вахтанг Кіпіані каже, що важливо також шукати перетин історії із сучасністю, теми, що змусять замислитися і почати дискусію:

«Це має бути не така абстрактна історія для істориків, яка цікава кільком десяткам чи сотням людей, а теми, що змушують людину вести внутрішній діалог, дискутувати з колегами, з друзями, можливо, псувати з кимось стосунки, бо є речі принципові, в яких ми маємо визнати, що це наша земля, і ми не дозволимо думати інакше».

Ціна незацікавленості історією

Вахтанг Кіпіані вважає, що українці мають позбутися комплексу «унтерменшів»: усвідомлювати причини війни між Україною та Росією, розуміти трагедію греко-католицької церкви у 1946 році, а також те, що українська мова – це точно не молодший брат російської. 

«Я намагаюся розповідати про історію так, щоб люди розуміли, але ми живемо у вільному суспільстві і ніхто вас не зобов’язує читати сайт або дивитися передачу. Якщо люди не хочуть цього робити – нехай не дивляться, але потім вони відповідатимуть за наслідки відсутності інтересу. Багато людей до 2014 року казали, що війни з Росією не буде. Та якби вони знали історію, то розуміли би, що Росія уже неодноразово нападала на Україну і, в історичному контексті, не так давно», – говорить він.

Знання уроків історії дає можливість спрогнозувати вірогідність певної події і вибудувати виважену особисту позицію. А також – вирішити, іти чи не йти на ризик. 

«Людина розумітиме, що Росія може напасти. Наприклад, Білорусь чи Словаччина на нас ніколи не нападали. А якщо людина вважатиме, що у нас всі слов’янські народи – брати, то вона програє, тому що один виявляється не родичем. Історія дає можливість бути врятованим, вижити», – пояснює Вахтанг Кіпіані.

Історичні попит і пропозиція

Головне – це баланс, каже Вахтанг Кіпіані. Суспільство має знати все у певних пропорціях:

«Не існує однієї, двох чи трьох тем, без яких ми не можемо відбутися як нація. Скільки у місцевої пам’яті тем: забуття, цвинтарі, відродження важливих будівель, які були знищенні або запущені».

Вахтанг Кіпіані вважає, що в українському суспільстві є інтерес до певних історичних тем. А якщо є попит, має бути і пропозиція. Наприклад, якщо є зацікавленість у дисидентському русі чи в українсько-єврейських стосунках, то має бути пропозиція програм, статей чи книг про це.

«Головне – не робити кроків назад, тобто продовжувати створювати такі продукти і розповсюджувати їх. Книгарня, наприклад, це не просто точка продажу, це – клуб. І чим більше місць культури, книгарень, тим потужніша взагалі українська культура», – говорить публіцист.

Наше ставлення до історії та її творення сьогодні залежить від самоусвідомлення свого місця на карті, своєї культури,  привабливості для самих себе.

«Коли ми їдемо до Праги чи Відня, ми розуміємо – якщо підчистити Львів або Франківськ, навести у нас лад, то може бути не гірше. Ми теж країна з високою і древньою культурою, але треба зробити правильні акценти: важливі як гарні музейні колекції, так і підчищені цвинтарні доріжки. Важливо те, що ми маємо розуміти, що це робиться не заради євроремонту, а для відродження і відтворення», – каже Вахтанг Кіпіані.

Чого нас можуть навчити діаспоряни

Вахтанг Кіпіані випустив фільм про канадських українців «Наші найперші: українські відкривачі Канади». Він вважає, що необхідно розповідати і про українців Аргентини, Америки, Бразилії тощо.

«Загалом, такі книжки є, але цього недостатньо, щоби українці перестали боятись бути українцями.  Наші люди у різних країнах світу класно реалізуються, є бізнесменами, працюють на керівних посадах. Українське походження не є вироком бідності чи нещасності. Порядок в країні залежить від праці громадян, сплати податків та культурного шару, який вони створюють», – говорить Вахтанг Кіпіані.

Як ділити історію?

Друга світова війна дотепер сильно відбивається на житті сучасної України, вважає Вахтанг Кіпіані. Між Польщею та Україною тривають суперечки про могили воїнів: їх зносять, розкопують, проводять цілі спецоперації.

«Це означає, що і полякам, і українцям болить те, що відбулося 80 років тому. Поки ми не проговоримо ці всі питання, доти у нас буде напруження в стосунках. Якщо ми закриємо очі на історію і скажемо польській владі: копайте в Україні що хочете, то вони на кожному кроці поставлять по польському прапору. Кожен з померлих має право на могилу, але на польській території є й українські могили, і якщо ми не поставимо там тризуби і хрести, то це означатиме, що там Польща і тут – Польща, яка чомусь тимчасово називається Україна», – говорить Вахтанг Кіпіані.

Читайте також: Історія успіху: чому нас вчить український Щедрик

Кожна нація, каже він, має свій національний егоїзм: свої землі, історію і пам’ять не потрібно нікому віддавати. Звісно, це має бути без ксенофобії або претензій на чуже:

«У цій ситуації треба спробувати максимально зрозуміти минуле, можливо, не розставляти гострих акцентів і оцінок, щоб не зробити гірше. Наприклад, у польсько-українських стосунках є багато крові, особливо у 20-му сторіччі. Якщо спробувати розвести чорно-білі лінії, може виявитися, що частина наших героїв пролили польську кров несправедливо, а частина польських героїв – пролила українську кров».  

Та й визначати, що український біль сильніший за польський чи навпаки – неправильно, каже Вахтанг Кіпіані.

«За український Львів пролито тонни крові, але так само українцям болить Перемишль. І якщо, наприклад, тут поляки можуть робити все, що хочуть, а українці не можуть в Перемишлі пройти в українській сорочці, бо їх б’ють місцеві радикали – так не може бути. Тому про все треба говорити», – вважає публіцист.

Добре, що по-різному

Україна, каже Вахтанг Кіпіані, довго була розділена між різними країнами та навіть різними цивілізаціями, тому має різний історичний та культурний бекграунд:

«Якщо, наприклад, Закарпаття було поза межами української держави, то, очевидно, там є певний культурний, політичний, етнічний, релігійний контексти, які відрізняються від інших територій. Це можна вважати проблемою, а можна – перевагою».

Читайте також: Не втратити ґрунту, на якому стоїмо. Вахтанг Кіпіані про українські змісти

У нашій різноманітності є добра специфіка, пояснює журналіст: ми маємо що запропонувати один одному, можемо побачити щось нове, а також вчитися і підсилювати потенціали місцевих територій. Головне – бути не суперниками, а колегами і співробітниками. 

«Люди не поїдуть туди, де все так само, як у них вдома. Тому це є і проблема для різних державних політик і, водночас, крутий варіант для розвитку місцевих громад. Я вважаю, що треба знайти баланс, бо ми можемо, звичайно, розвивати туризм і пишатися боґрачем і пампухами, а тим часом Польща багатьом людям видасть карту поляка і вони вже будуть пов’язані з польським світом», – говорить Вахтанг Кіпіані.

Проте погоджуватися на претензії інших країн на політичному чи дипломатичному рівнях – не варто, додає він, адже важливо не тільки із розумінням ставитися до позицій інших країн, але й відстоювати власну і пропонувати альтернативи. Як приклад Вахтанг Кіпіані наводить ситуацію з Угорщиною:

«Коли триває дискусія про вивчення чи не вивчення української мови в угорських школах в Україні, то, звичайно, українські угорці мають знати українську мову. Це не заперечує їхнього права на вивчення історії рідного краю рідною мовою. Ви є і українці, і угорці за походженням, у вас цього ніхто не відбирає. Але такого, що ви будете жити в маленькій Угорщині на території України, бути не може». 

У мови не може бути двох варіантів

Вахтанг Кіпіані не вважає проблемою ситуацію, коли люди удома говорять не українською мовою. Проблема виникає тоді, говорить він, коли ці люди вимагають виведення своєї мови на державний рівень:

«Мова вивіски чи мова команд в армії,  або ж мова першого звернення до клієнта має бути українською.  Це не галузь, де може бути «і те, і те». Наприклад, під час обслуговування українська має використовуватись за замовчуванням, але якщо клієнт дійсно не розуміє, то перехід на іншу мову є цілком прийнятною опцією. Сервіс англійською, польською, російською – нормальна практика, але це не означає, що в Україні має бути особлива політика щодо однієї з мов».

Читайте також: Труднощі перекладу? Що не так із українською мовою у Львові

Тенденцію зацікавленості у вивченні української, каже Вахтанг Кіпіані, треба підсилювати. Адже українська – це не своєрідна латина, якою не користуються, це жива і все більш популярна мова. Сучасна молодь здебільшого є білінгвальною, а українська мова впевнено виходить на рівень культури: знімається україномовне кіно і видається література.

Розмовляла Катерина Бортняк

Головне зображення: Максим Кагарлицький/Unsplash

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.