Цими днями – 8-10 березня – виповнюється 75 років від дня проведення Львівського псевдособору, коли радянська влада насильно перевела УГКЦ на правослв'я, а всіх очільників Церкви відправила на заслання. Спогадами про часи, коли Церква жила в підпіллі, із Tvoemisto.tv поділилась львів’янка Даниїла Прокопів, яка допомогала у роботі над брошурою про цей період «Відродження УГКЦ у Нижанковичах», звідки вона родом. Зараз жінка працює над аналогічною про Львів.

Після псевдособору 1946 року Українська греко-католицька Церква пішла у підпілля і стала «катакомбною». Щоб потрапити туди, охочі мали пройти певні випробування, перевірку на міцність віри. У той час люди не могли збиратись у храмах на традиційну молитву, а робили це у домівках, без визначеного місця й часу, тоді, коли це не викликало підозр – часто на святкування днів народження. Так вистояли до перемоги.

Даниїла Прокопів

«Батьки були уніатами. Коли я народилась, то офіційно УГКЦ не було, тому мене хрестили в православному храмі. Щонеділі ми ходили до церкви. Найбільше я любила травневі маївки – це молебні до Богородиці, що зараз відправляють після Літургії. Мама деякий час навіть співала в церковному хорі. Та коли я пішла до школи, батьків попередили, щоб дітей не брали до церкви. І тільки на Різдво чи Великдень ми збиралися до храму. Нам  забороняли колядувати, але ми нехтували цим і я все одно ходила з колядою», – згадує пані Даниїла про дитинство у Нижанковичах, що на Старосамбірщині у Львівській області.

Вона також говорить, що в ті часи не бачила різниці між Церквами – слухала відправи з Ватикану через приймач, що купив тато.

Перевірка

Після навчання у Львові пані Даниїла працювала на заводі, за путівкою від якого одного разу поїхала відпочивати на Одещину. Там познайомилась зі співробітником з іншого цеху – Ярославом.

«Одного разу Ярослав взяв на прокат човна, ми відплили далеко в море, зав’язалась розмова, дійшло до релігійних питань. Я сказала, що молюсь, але до церкви не ходжу. Розповіла ще, що в дитинстві хотіла бути вчителькою, але не стала нею, бо любила колядувати і не могла від цього відмовитись, ще й дітям розказувати, що цього робити не слід. Він послухав і запропонував по приїзді до Львова піти з ним до костелу», – згадує жінка. (Якщо УГКЦ була заборонена, то Римо-католицька Церква, хоч і притіснялась, але діяла – Ред.).

Так Даниїла і Ярослав щотижня ходили до костелу. Одного разу жінку опосів страх – а чи не секта все це? Вона розповіла про переживання мамі, та її заспокоїла. Згодом Ярослав запросив Даниїлу поїхати разом у Вільнюс, де мав зустріч.

«Я не знаю, про що йшлось, але на гадку спадає, що це був спосіб передавання інформації про Католицьку Церкву. А те, що була пара, викликало менше підозри і легше було виїхати за кордон, уникнувши перевірок», – розповідає Даниїла Прокопів.

Читайте також: УПівка на псевдо Домовина. Бо ніколи нікого не зрадила

Разом їздили ще в Ригу, де Ярослав мав зустріч з ректором римо-католицької семінарії. Там розвивався екуменічний рух – збирались католики, православні та протестанти, читали «Отче наш» (єдину визнану всіма молитву) та уривки зі Святого Письма, обговорювали їх. Там зав’язувались нові знайомства.

У Львові Даниїла продовжувала ходити в костел, а Ярослав постійно розпитував і перевіряв її. Лише згодом він таки почав розповідати про УГКЦ, а вона не розуміла, про що йдеться, адже завжди думала, що це одне й те ж, що греко-католики і православні підпорядковуються Риму.

«Ярослав першим мені розказав про псевдособор, про те, як все відбулось. Деякі священники прийняли православ’я, але відправляли й надалі в нашому обряді, не згадували російських патріархів», – каже жінка.

Так організувався гурток «своїх», які збирались у хатах, що часто змінювали.

Могли подзвонити будь-коли

«Ми ходили малими групками – по двоє щонайбільше, щоб не викликати підозру. Збиралися усі в різний час, щоб не привертати увагу. Священник приходив без усього, а його вбрання приносили перевірені люди. Якщо в квартирі було дві кімнаті, то в одній робили сповідальню, в іншій – служили Служби. Іноді ми забували читати і переходили на спів, щоразу співали гучніше. Тоді приходила господиня і просила бути тихіше. Якщо хтось спізнювався, то їм уже не відчиняла дверей», – пригадує пані Даниїла.

Після Служби була наука, після якої виходили також по одному.

Розкладу Богослужінь не було – збирались, коли міг священник, зазвичай після 18:00.

«На роботі я не дозволяла собі випити вина, як щось святкували, тому що в будь-який момент могли подзвонити і сказати, що буде Служба. У неділю за нами більше стежили, тому зібратись могли не завжди. Ідеальний варіант – день народження. Навіть коли якась перевірка, то ми завжди мали, що відповісти: «Святкуємо день народження», – розповідає жінка.

Збирались щонайбільше по 10-12 людей. Пані Даниїла каже, що у Львові таких громад було багато, але вони не знались між собою.

«Люди, в яких були Служби, старались чимскоріш прийти додому, щоб приготувати вечерю та нагодувати всіх і священника. Одного разу ми збирались в подруги на Коперника. Це було підвальне приміщення, а на поверсі жили кадебісти, однак господиня заспокоювала, що вони її знають, тому рухати не будуть, а в разі чого – святкуємо день народження. З нами був священик Филимон Курчаба, він був настоятелем монастиря редемптористів, а згодом його висвятили на єпископа», – каже співрозмовниця.

Читайте також: Люди Твого міста. Галина Крук про Львів, поезію та розмову з Богом

Хрестини, вінчання теж проводили удома, таємно. Світлини робили – але без священників, щоб не видати їх. Сама пані Даниїла фотографувала і вміла проявляти плівку, тож фіксувала всі обряди, перше причастя.

«Я з такою радістю згадую цей період. Життя тоді було інше. Таке цікаве», – говорить вона.

Також вона згадує цікавий випадок про хрещення.

«Коли в подруги виходила заміж сестра, то шлюб їй давав отець Василь Вороновський. Це ще було в підпіллі. Тоді приїхало двоє хлопців з Москви – Олексій і Дмитро. Вони шукали духовності і отець запропонував їм охреститись. Але ті злякались, сказали, що ще не готові. Та згодом Дмитро хрестився в Москві в РПЦ, а Олексій – у Львові в катедрі. Його хресна – дрогобицька монахиня Стефа, теж греко-католичка, а хресний – Микола Костюк з нашого товариства», – розповідає пані Даниїла.

Життя в підпіллі

Служби відправляли священники, які вже повернулись зі заслання і відважилися продовжити служіння. Після висилки священники були під особливим наглядом, тому їм слід було бути вкрай обережними. Траплялись випадки, що священників таки ловили і знову відправляли на заслання чи садили до в’язниць.

У підпіллі була і своя семінарія, хоч і нелегальна.

«Після звільнення митрополита Йосипа Сліпого він  викликав отця Василя Величковського і висвятив його на єпископа, так ця гілка не переривалась ніколи. Формально семінарії не було, бо всі хлопці вдень працювали на звичайних роботах, а вечорами ходили на богословські курси. Це були звичайні хати, де вони могли вільно збиратись. Хлопці навіть батькам не казали, що вони висвячувались на священників. Монастирі теж були підпільні. Монахи ходили в звичному вбранні, щоб ніхто не знав, хто вони», – розповідає пані Даниїла.

Жінка додає, що не знає, скількох людей за той час висвятили у священники. Лише у її колі це були отці Мирон Бендик, Володимир Валєвський, Микола Костюк, Ярослав Рій та кілька інших.

«Цього року я довідалась, що в моєму будинку, в першому під'їзді, мешкав священник, у якого збирались семінаристи. Там був отець Мирослав Войцехівський, отець Ярослав Приріз, отець Нацко і отець Рій. Знаю, що висвятив їх владика Михаїл Сабрига», – говорить пані Даниїла.

Найбільше, розповідає жінка, вона була знайома з редемптористами отцем Іваном Біликом і Михайлом Винницьким, який кілька разів був по тюрмах, але був безстрашним.

«Коли повернувся зі заслання і його питали про те, де був і що бачив, то відповідав, що повернувся з курорту. Більше не розповідав нічого. Продовжував правити і не лякався ані обшуків, ані перевірок. У 80-х роках його знову арештували, але вже не на довго – на 2-3 роки», – каже співрозмовниця.

Читайте також: Мене вчать віряни. Як священник проводить у Львові незвичні Служби Божі

Були випадки, коли вірян переслідували. Пані Даниїла розповідає про такий випадок.

«Одну дівчину, Марію Шведу, побачили дружинники під час розмови зі священником, вона все зрозуміла, забрала його речі і побігла, щоб його врятувати. Забігла в під’їзд. Її наздогнали і вбили. Священнику не зробили нічого, адже в нього не знайшли ніяких речей», – згадує жінка.

Вихід з підпілля

30 квітня 1989 року, розповідає Даниїла Прокопів, відбулась перша маївка. Тоді починався вихід УГКЦ із підпілля.

«Спочатку ми збирались біля каменю Тарасові Шевченку, а потім – біля костелу Кармелітів босих, нинішньої церкви Михаїла. Потім були Служби Божі. Однак це не завжди було зручно, бо ми стояли просто неба і міг падати дощ, бути вітер», – згадує співрозмовниця.

29 жовтня 1989 року пані Даниїлі зателефонував знайомий священник і сказав прийти на Службу раніше – на 9:00. Жінка подумала, що, може, привезли якусь літературу з-за кордону.