«Не ми їх боялися, а вони нас». Історія отця УГКЦ, який пройшов випробування підпіллям

7379 0
Греко-католицька Церква, яка діяла підпільно на території Радянського союзу, була однією з тих структур, що духовно і реально об’єднала в ті часи вірян між собою, а також згодом своїм виходом із підпілля спричинилася до незалежності України. Отець-василіянин Матей Гаврилів розповідає Tvoemisto.tv про те, як підпільні священники проводили богослужіння та переховувалися від влади й те, якими для Церкви стали перші роки незалежності.

 

Церква як притулок для віруючих або як засіб для поневолення

Греко-католицьку Церкву загнали в підпілля у 1946 році. Так, священників, які не підписали православ’я і не перейшли до російської церкви, переслідували, арештували, суди та запроторювали в тюрми. Уже після смерті диктатора Сталіна вони почали повертатися з тюрм, та навіть після цього не могли ніде правити прилюдно, а лише в хатах тих людей, які залишилися вірними Церкві. За ними стежили служби безпеки і їх контролювали. Вони, згідно з законодавством, повинні були працювати, наприклад, сторожами, кочегарами тощо.

Отець Матей Гаврилів, єромонах Чину святого Василія Великого, пішов в підпілля вже будучи священником. Він тричі потрапляв до ізолятора тимчасового тримання через прилюдні відправи. Попри заборону, каже, церква залишалася єдиним притулком, де людина віруюча, могла реалізувати себе в молитві і в надії, що завжди так не буде. Духовно піклувалися підпільними греко-католиками священики, які не підписали православ’я: отці-василіяни, редемптористи, отці-студити, одружені священники, які не підписали православ’я.

«Ми приходили до людей, які просили провести Службу Божу, уночі при застелених вікна і закритих дверях. Це все було таємно. Траплялися часом і кумедні випадки. Наприклад, якось я підготував в світлиці все для Служби Божої та пішов до другої кімнати сповідати. Тим часом діти бігали, бавилися – з’їли приготовану просфору з частинками (літургійний хліб, який використовують для Євхаристії - ред.). Добре, що був запасний. На майбутнє вже знав, що треба спочатку сповідати людей, а потім вже правити проскомидію», – говорить він.

Радянська влада була в руках комуністів, тобто атеїстичної партії. Там вважали, що релігія дорівнює управлінню народом, тому її не мало існувати. Однак під час Другої світової війни Сталін побачив, що релігія може в навіть атеїстичній країні бути потрібною, як своєрідна влада над народом, віруючими. Саме тому він прийняв рішення обрати патріарха РПЦ, відкрити парафії і семінарії та звільнити в'язнів релігії. Так, російська православна слугувала і слугує своєрідним засобом поневолення людей, їхнього упокорювання в своїй же державі.

«У радянському союзі іншої церкви не могли стерпіти. Підпільні священики УГКЦ не займалися політикою, однак утверджували вірних у надії на визволення. Ми говорили про спасіння, яке здійснив Ісус Христос, про Пречисту Діву Марію – це навіть були не проповіді, а бесіди, які тривали звечора до самого ранку», – каже отець Матей.

Роботи для прикриття та найважчі часи

У часи підпілля отець Матей Гаврилів також був змушений змінити декілька робіт, наприклад, спершу працював в профілактично-дезінфекційному відділі і травив тарганів, щурів в їдальнях та різних установах. 

«Із тією роботи мене звільнили, а в селі Рудники, де був прописаний у батьків, провели обшуки. Представники режиму тиснули на керівника, вимагали мене звільнити», – розповідає отець.

Найскладніші, продовжує він, часи настали при Андропові, який був шефом КҐБ перед тим, як став Генеральним секретарем КПРС. Той, маючи достатньо інформації, вирішив закручувати гайки, щоб навести бодай якийсь лад у суспільстві, яке котилося до краху. Греко-католики охарактеризували його, як «нищителя престоликів». І, справді, до помешкання підпільних священиків приходили «андропівці» і наказували ліквідувати вівтарі, на яких були ікони, а деколи й непрошені гості самі це робили. Бувало деколи й трохи інакше, наприклад, о. Івана Лопадчака, який жив неподалік церкви св. Юрія, знайомий міліціонер попереджав, що буде перевірка і таким чином о. Іван перетворював престіл на звичайний стіл.

«У цей період 1984 року мене також викликали до Уповноваженого в справах релігій Юрія Юліяновича Решетило. Однак розмовляв зі мною віч-на-віч досить ще молодий кґбист. Розмова була коротка. Він узяв листок паперу і намалював кольоровими ручками три кружечки у вигляді світлофора: червоний, жовтий і зелений. «Зелений», сказав він, – це для вас шлях вільного розвитку, тобто співпраця з нами; «жовтий» – припинення будь-якої релігійної діяльності і письмова та публічна заява про це; «червоний» – це для вас… дорога, яка веде за ґрати. Я, звичайно, вибрав червоний колір і не тому, що він мені подобався, але тому, що це був шлях правильний. Через три дні мене звільнили з місця роботи «за власним бажанням», – розповідає він.

Із часом отець Матей Гаврилів знайшов ще іншу роботу – на Львівському винзаводі, однак директор попередив його, що це буде тимчасово, бо завод можуть закрити під приводом боротьби з «зеленим змієм».

«Було літо і я гарячково почав шукати роботи, бо термін з трьох місяців Андропов скоротив до одного. Директор винзаводу привів мене до бригади робітників, які працювали також тимчасово. Це були різного віку чоловіки, які дуже дружили з «зеленим змієм». Вони мене спочатку агітували, а потім, не маючи надії мене навернути, облишили і, прозвавши мене «професором», коли мали якусь суперечку, то йшли до мене, щоб вирішити, хто з них правий», – ділиться спогадами отець Матей.

Також отець Матей Гаврилів працював кочегаром, що за його словами, – класична робота для багатьох священників у підпіллі, а також був санітаром у 5-му відділенні психлікарні на вулиці Кульпарківській у Львові, де пройшов короткий вишкіл щодо психології та психіатрії.

«Там я зустрівся з паном Йосипом Терелею, греко-католицьким дисидентом, якого туди посадили якраз в страсний тиждень. Ми з ним встигли поговорити, навіть в коридорі він у мене сповідався», – додає він.

Тиск та арешти

Отець Матей пригадує, що до них «підпільників» – порушників закону загалом органи застосовували вісім ступенів наростаючого тиску.

1. «Внушение» – виклик до Уповноваженого в справах релігій, де також обов’язково був представник КҐБ. Вони намовляли до співпраці. Це могло повторюватися більше разів.

2. «Штраф» – впертого священика карали на 50 рублів, оголошували цей факт по місцю його роботи, а деколи писали в ґазеті сатиричні статті.

3. «Запугивание» – повторний штраф і примусово-добровільне звільнення з місця праці, нагінка в ґазетах, побиття невідомими людьми, пошук і конфіскація релігійних речей.

4. «Заключение» – до карцера (або в психлікарню) на 15 діб.

5. «Ув’язнення» – арешт, слідство, суд і тюрма на один-два роки.

6. «Ув’язнення» на 5 років.

7. «Ув’язнення» на 8 років.

8. «Ув’язнення» на 15 і більше років.

Так, на дуже ревних і настирливих противників режиму, що боролися за легалізацію греко-католицької церкви, як-от отців Будзинського, Романа Єсипа тощо, заводили справи і садили в тюрму.

«Система не могла піти на те, щоби визнати нашу церкву. Вони (отці – ред.) своєю діяльністю себе підставляли, їх попереджали, викликали в КДБ і карали. Однак представники радянської влади знали, що не переконають тих священників. Так установився якийсь незвичний баланс співжиття між радянською системою і тими людьми, які не хотіли їй коритися», – пояснює він.

Під час своєї душпастирської діяльності сам отець Матей Гаврилів дійшов до 4-го ступеня. У 1988 році він потрапив на 15 діб до карцера в Івано-Франківську за те, що відправив богослужіння просто неба у селі Петранка, Рожнітівського району. На другий чи третій день прийшла представниця прокуратури з зошитом і ручкою. Вона через зачинені двері питала, як почувається отець та чи не має якихось скарг або ж прохань.

«Виявляється, як я довідався пізніше, що Радіо Свобода вже говорило про мій арешт і тому це якось вплинуло на ставлення до моєї особи з боку органів. Я їй відповів, що, як вільна людина, почуваюся добре і заспівав їй два куплети з пісні: «Ще не вмерла Україна» і «О спомагай нас Діво, Маріє». Потім я сказав, що маю дві скарги: по-перше те, що начальник карцера Кащей (таке було його прізвище, він був здається татарин) – старший лейтенант. Я казав, що він завдяки своїй бездоганній поведінці і досконалому виконанню обов’язків давно заслуговує бути капітаном. Друге – хочу, щоб моя мама принесла мені у термосі чорної кави, бо коли я довго її не п’ю, то почуваюся зле. Вона й це записала і, попращавшись, відійшла», – говорить він.

На другий день, за словами отця Матея Гавриліва, коли він вийшов в коридор, щоб зробити приписаний прохід, до нього підійшов усміхнений начальник карцера Кащей з шинеллю під пахою і ще якимись лахами. Він це все заніс йому у камеру, щоб було м’якше спати та сказав: «Знаешь, отец, пока легализируют твою унитскую церковь, ты разов п’ять будешь сидеть».

«Я йому відповів: «Якщо у цьому карцері і під вашим керівництвом, то я завжди готовий». Ми обидва сміялися немовби справжні друзі. Кащей помилився у підрахунках, бо вистачило тільки три карцери. Ще через день прийшла мама і принесла мені чорної запашної кави, вона була ще тепла. Мама сказала, що термос брали до лабораторії і перевіряли, чи чогось там не підсипано. «Ми не хочемо саме тепер мати мучеників», – сказали їй. З цього було ясно, що свобода нашої Церкви недалеко. Було очевидно, що не ми їх боїмося, але вони бояться нас», – додає отець.

Перебудова як шанс боротися за свою свободу та нове життя

Ще задовго до перебудови, за часів Брежнєва особливо відважний, за словами отця Матея, єпископ Павло Василик не боявся і правив службу в закритих храмах чи при тих храмах. Також два підпільних священики: о. Каваців і о. Єсип почали відправляти богослужіння відкрито, біля замкнених храмів зокрема у с. Мужиловичі. Вони зуміли зібрати у греко-католиків тисячі підписів за легалізацію УГКЦ, але послали відповідне проханння не до Верховної ради СССР, а на з'їзд КПРС. Це, додає отець Матей Гаврилів, була їхня фатальна помилка. Їх заарештовали і засудили на 8 років тюрми.

Із часом радянський союз під тиском США і Західних Держав Європи за керівництва Горбачова почав змінюватися. Коли почалася перебудова, то греко-католики відчули – це шанс, щоби почати боротися за свою свободу, права молитися відкрито і те майно, яке відібрала православна церква.

Уже в грудні 1990 року Горбачов поїхав до Ватикану і з Папою Римським вирішили питання про легалізацію церкви. Цей етап – 1989-1990 роки – отець Матей Гаврилів називає етапом піднесення Греко-католицької Церкви, коли вже на рівні Ватикану вирішили, що треба церву узаконити, а майно повернути.

«Також дуже допомогло відзначення тисячоліття хрещення Русі України – у 1988 році. Усюди встановлювали ювілейні хрести, навіть в селах, де церкви були закриті. Ті хрести треба було святити, а православні священники боялися це робити, тому кликали священників із підпілля. Поліція вже нічого не робила, навіть не чіпала нас, як, наприклад, колись, коли траплятися сутички. Вони зрозуміли, що це зібрання людей не можна зупинити, а якщо це робити насильницьким способом, то буде знати весь світ», – говорить він.

Це все, на думку отця, додало динаміки, проганяло в людей страх і поступово все рухалося до розвалу совєцької імперії. Дисиденти вийшли на свободу, почали з’являтися політичні партії. Величною і переконливою подією став також великий, майже 200-тисячний похід УГКЦ у Львові у неділю 17 вересня 1989 року, який почався Літургією з приблизно 40 священниками і зверненням до Генсека Горбачова з закликом легалізувати Церкву. Однак, виходячи з підпілля, священники не мали досвіду відправ в самих церквах. Вони не знали, як поводитися в церкві. У підпіллі було просто – збиралися по хатах, застеляла вікна простирадлами і молилися.

«Священники повинні були пройти вишкіл і добре, що наша церква мала єпископів і священників за кордоном – в США, Бельгії, Австралії тощо. Наші брати і сестри фінансово нам дуже допомогли відроджуватися. Потім приїхали, зокрема, владика Борис Гудзяк, релігійний діяч Михайло Димид із Бельгії, заснували Львівську богословську академію (нині Український католицький університет). Завдяки і матеріальній допомозі та католикам інших країн усе бурхливо відроджувалося», – згадує о. Матей.

Дуже бракувало душпастирів, тому охочих, за словами отця Матея, висвячували нашвидкуруч. Потрібні були парохи, які б перебирали на себе ті храми, які були закриті чи ті, що покидали православні. Майже всі ті, хто навчалися в Санкт-Петербурзі, теж перейшли до греко-католицької церкви своїми парафіями.

Потім у складі Делегації УГКЦ отець Матей Гаврилів був на Katolikentag у Берліні у травні 1990 року, пізніше у Римі на зустрічі з Папою Іваном Павлом ІІ, а далі мав трирічне навчання у Папському Східному Інституті.

«Так розпочалося інше наше життя – від переслідування до свободи. Дуже тішимося, що могли тоді послужили нашим людям. Церква й нині розвивається, процвітає й чернече життя, тому я можу бути тільки вдячний за те, що зміг долучитися до її розбудови», – завершує отець Матей.

Напередодні редакція «Твого міста» провела опитування серед читачів, без чого не було б вільної країни. Ми отримали безліч відповідей, але якщо підсумувати, то відновлення незалежності стало можливим завдяки зусиллям невиправданих романтиків, які в різні часи за неї боролися і продовжують тримати оборону. Кожен у свій спосіб та у свій час. У спецпроєкті «Наша Незалежність» ми розповідаємо історії непересічних львів’ян, з якими сьогодні легко можна перетнутись на стареньких вуличках Львова. Тих, без кого не було б нашої Незалежності. Тих, про кого читатимуть у підручниках з історії наші діти.

Отож, у спецпроекті «Наша Незалежність» ви прочитаєте:

  • Спогади 95-річного Ігоря Юхновського, почесного львів’янина, який розповідає про те, як готувалася постанова про проголошення незалежності України, чому комуністи погодились на референдум та чому без Львова тут не обійшлося.
  • Розповідь про те, як львів’янам Андрію Гречилу та Івану Турецькому дали лише тиждень на те, щоб доробити герб України.
  • Розповідь очевидців про те, як Львів став одним із перших міст, де офіційно підняли синьо-жовтий прапор та де він зберігається.
  • Розмову з 92-річною мовознавицею Олександрою Сербенською про те, чому українська – у гіршому становищі, ніж мови у Естонії, Латвії та Литві, та як збагатити своє мовлення.
  • Історію священника, який проводив літургії у підпіллі, тричі потрапляв до ізолятора через заборонені прилюдні молебні, але зміг передати українські традиції.
  • Історію двох львів’ян, які п’ять років обороняли Україну у війні з Росієюа нещодавно відкрили кав’ярню у Львові, де замість килимка – під ноги кинули прапор так званої «ДНР».
  • Роздуми експертки з «Інституту щастя» та філософа Андрія Дахнія про те, чому Україна 110-та у рейтингу Всесвітнього звіту щастя. Чи можемо ми на 30-му році Незалежності навчитись бути щасливими та що для цього треба.

Ольга Коваль

Фото надані отцем Матеєм Гаврилівим

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!